Монумент “Танк” вважається справжньою окрасою Білозерки і має велике значення для патріотичного виховання молоді. Біля нього проводились мітинги, проводи в армію, святкові заходи. І зараз часто можна бачити, як на стволі “Танка” гойдаються різнобарвні стрічки. Допризовники і молодь запитують, чому саме такий тип бойової машини встановлено в Білозерці, чому не Т-34 або ИС-100, чи КВ. Тому розповім цю історію, оскільки брав безпосередню участь у ній.

Делегацію Білозерського району, яку я очолював, неодноразово запрошували до Херсону на урочистості в парк Слави, де на п’єдесталі стоїть танк Т-34. З яким захопленням і цікавістю, роздивлялись цей танк діти, молодь і всі учасники святкових заходів!

Порадившись з першим секретарем райкому партії Павлом Кириловичем Михайлевським, ми вирішили встановити такий танк і в Білозерці. Для цього скористались тим, що наш земляк генерал-лейтенант Іван Никифорович Гаркуша – заступник Головнокомандуючого бронетанкових військ, неодноразово приїжджав у Білозерку. І в перший же його приїзд ми звернулись до нього з таким проханням. Він сказав, що допоможе.

Але, згідно з наказом Міністра оборони, в містах і селах повинна встановлюватись тільки та бойова техніка, яка брала участь у звільненні цієї місцевості. У визволенні Білозерського району танки Т-34 участі не брали. Східну та північну частини району звільняли дві бригади самохідної артилерійської установки САУ-85 2-го механізованого корпусу 3-го Українського фронту.

Не минуло і місяця, як ми отримали листа від командира Миколаївської Червонопрапорної учбової дивізії, в якому він повідомляв, що днів через 10-15 на нашу адресу буде направлена бойова машина САУ-100. У листі були наведені її тактико-технічні відомості, потрібні для спорудження постамента: довжина, ширина, висота, вага. Обрали місце у райцентрі і термінове будівництво почалося.

А ще через кілька днів (я відзначив оперативність військових) до мене в кабінет зайшов капітан, відрекомендувався, що він - командир танкової роти Миколаївської учбової дивізії, і через дві години на залізничну станцію в Херсон прибуде платформа з бойовою машиною САУ-100 та екіпажем. Треба було негайно з’ясувати, за яким маршрутом рухатиметься машина. Справа у тому, що генерал-лейтенант І.Н.Гаркуша зателефонував командиру дивізії і сказав, щоб САУ-100 з Херсона до Білозерки і до місця встановлення повинна йти своїм ходом. Але в жодному разі не можна рухатись асфальтованим шляхом!

Ми терміново поїхали з Андрієм Даниловичем Юшком і капітаном шукати дорогу для руху бойової машини з Херсона. Але вирішити це питання не змогли. Через Комишани проїхати було неможливо, та і голова селищної ради не дозволяв. Через степ – теж, заважали очисні споруди і дренажна система.

А тим часом платформу з бойовою машиною поставили під розгрузку до естакади. З’їжджаючи своїм ходом, машина гусеницями розтрощила борт і бортові кріплення платформи. Залізничники підняли галас, зібралась купа народу. Дав зобов’язання, що відшкодую всі збитки залізниці. Через 30 хвилин наказали звільнити естакаду. Звільнили. Постало питання, як доставити САУ-100 в Білозерку. Допоміг начальник ПМК-142 Володимир Іванович Макуха - через дві години він підігнав до бойової машини 100-тонний трал з трактором.

При під’їзді до Білозерки капітан попросив зупинитись і заявив, що він не може не виконати наказ генерал-лейтенанта Гаркуші І.Н.: машина повинна пройти по Білозерці до місця стоянки своїм ходом. Стали думати, як це зробити. На початку вулиці Карла Маркса машина плавно зійшла з тралу і повільно, з гуркотом, з вихлопами диму, пройшла до Станіславського шосе, розвернулась тут, руйнуючи гусеницями узбіччя дороги, і зупинилась біля постаменту. Капітан поїхав. Я підписав прийомо-здаточний акт, не читаючи, взявши на себе всі витрати.

Два дні троє солдат і сержант знаходились у Білозерці з машиною, знімали мотор, деталі, прилади всередині, зливали пальне та мастила.

Весь цей час з ранку до пізньої ночі біля бойової машини товклося багато цікавої дітвори. Хлопчаки приязно спілкувалися з солдатами, які дозволили їм залізти всередину машини. Але не обійшлось і без курйозного випадку. Зняті з танка деталі і прилади солдати складали в ящик, який стояв поряд. І от сержант поклав у нього стабілізуючий оптичний прицільний пристрій. Але не минуло і п’яти хвилин, як з’ясувалося, що прицільного пристрою нема. Його украли на очах у всіх! На всі прохання солдат повернути приціл дітхали тільки знизували плечима.

Довелося звертатися до міліції. І ввечері дільничний Віктор Галаган приніс і віддав солдатам цей прилад. Прізвище хлопця, який поцупив приціл, так і залишилось невідомим. Він зараз, мабуть, уже в поважному віці. Сьогодні хочу звернутись до нього, якщо він у Білозерці: зізнайтесь, вас ніхто не засудить, ніхто поганого слова не скаже. Просто це буде цікава історія.

Коли солдати від’їжджали, то сержант сказав, що хлопець, який із цікавості взяв приціл, обов’язково стане танкістом.

Запам’яталося, як встановлювали “Танк” на постамент. Для цього довелось найняти великовантажний підйомний кран у тресті «Херсонбуд». Керував роботами Микола Іванович Дяченко.

Тоді на площі зібралося дуже багато білозерчан. Нарешті на п’єдестал велично і грізно стала бойова машина.

Велика увага була приділена зовнішньому естетичному оформленню самого постаменту. Його облицювали плитами із чорного мармуру, а нижній ряд – із чорного граніту. Білозерці милувалися і пишалися цією гарною монументальною спорудою.

На передній частині п’єдесталу закріпили меморіальну дошку зі словами вдячності воїнам-визволителям. Дошка відлита із сірого чавуну на заводі ім. Петровського за нашим замовленням.

Йшли роки, змінились історичні часи. Перестали проводитись тут офіційні патріотичні урочистості і святкові заходи.

Почався безкарний вандалізм щодо цієї святині. Спочатку хтось зірвав меморіальну чавунну дошку. Потім поступово і методично якісь негідники зривали мармурові плити облицювання. Ніхто злочинців не шукав. Свавілля і безкарність заохочували вандалів. І коли було розкрадено і розтрощено більше половини мармурових плит, вирішили зняти решту і просто потинькувати постамент.

36 років минуло з того часу, як у Білозерці з’явився цей монумент. Він і зараз викликає захват і захоплення, особливо у призовників, які вважають своїм обов’язком прикрасити його стрічками.

Валентин Чаус,

учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни.