Більшість із нас чекає чогось неймовірного і романтичного. Дуже хочеться, щоб саме у цей день ніхто не був самотнім, щоб поруч з кожним було серце, яке кохає.

Чи помічали ви, що більшість казок закінчується однаково: “...вони одружилися, жили довго і щасливо”. Невже тоді казка закінчується? Ні! Як доказ, хочу розповісти історію одного кохання.

Вони познайомилися, коли кожному з них було лише сімнадцять, зовсім юні, але вже здатні на високі і щирі почуття. Вона була студенткою Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, він – студентом Дніпропетровського гірничого інституту. Між ними були кілометри, але їх поєднувала невидима нитка, яку більшість людей називає коханням. Це почуття пройшло через усе: довгі розлуки під час навчання, згодом – службу в війську. Коли коханню було вже сім років, вони одружились. І це, здавалося, звичайне студентське весілля поєднало два люблячих серця, які вже давно билися разом.

Та після одруження – знову розлука. Вона отримала направлення на Донбас у Макіївку, він – закінчував навчання. Між ними знову були кілометри. Зустрічатися могли лише у вихідні. Згодом у подружжя народилася донька - маленьке сонечко, яке освітлювало нелегке життя молодої родини, адже рідних у Макіївці не було.

Минув час, і вони вже були разом, між ними зникла відстань. Родина оселилась у Білозерці. Згодом народилася ще одна дитина – хлопчик. Буденність днів не змогла вплинути на кохання – романтика лишилася. Народження дітей не додало клопотів та нервозності, як то буває зазвичай, а навпаки – ще більше зміцнило їх стосунки. Майже кожні вихідні вони подорожували всією сім’єю, тоді це не було так важко робити. Було б бажання. І вони його мали. А ще була природа, вітер... і молодість. Вони побували у Каневі, Молдові, Білорусі, часто їздили в Крим, на Кавказ.

У буденні дні була робота, а ще діти, яких вони виховували. Чоловік дуже весело й цікаво заповнював розвагами дозвілля дітей: вигадував нові ігри, фантазував, а дружина займалась їхнім навчанням. І це дало свої плоди: діти закінчили школу з золотими медалями, навчалися в Київському національному університеті, зараз мають власні сім’ї.

...Діти виросли, з’явились онуки, а родина стала ще міцнішою, вбачаючи секрет сімейного щастя у коханні, взаєморозумінні, спільних інтересах, умінні іти на компроміси.

Разом вони уже тридцять сім років. Чоловік на пенсії, а дружина працює у школі. Здається, що за ці роки нічого не змінилося: вони разом, вони люблять і поважають одне одного. Тільки замість дітей дідусь тепер із гордістю веде до школи свою маленьку онуку. І дуже хочеться, щоб ця казка не скінчилась.

Олена Цуркан.