На могилі чорнобильця

Одним одна сиджу побіля цього

Маленького могильного стола.

Все думаю, збираючи ці сльози,

Ну як збагнути? Я - уже вдова.

 

Яке страхіття в цім короткім слові!

Яка це пустка, й вороття нема…

Тебе пустила заробити грошей.

Навіщо? Лихо! А тепер сама…

 

А не пустила б, впала на порозі,

Обвила ноги: “Ні! О, не пущу!..”

Тепер згрібаю з столу срібні сльози

Й собі ніколи цього не прощу.

 

А втім, чи я одна така вдовиця?

Чийсь муж повинен лихо відвести.

Аби таємна смерть людей не жерла

І порох у Чорнобилі змести.

 

Ось так. Росте чорнобиль на могилі,

Трава струнка, духмяно-запашна.

Вдовиний біль…І доля, наче пісня,

Сумна, журлива й дуже затяжна.

Світлана ШЕРЕМЕТА, с. Широка Балка.

 

Видиво

Очі заплющу – і знов змішане з кров’ю побачу

Сонце і жовтогарячу сонцем розбавлену кров.

Анатолій Кичинський.

Вже видиво те час би часу стерти,

Та не стирається, ні…

Видиво болю, видиво смерті,

В хижій закуте броні.

Як загриміло, як запалало:

Плавились душі й серця.

Срібне “весілля” своє “відіграло”,

Та болю немає кінця…

Тож не шукаймо чистої крові, -

Стронцію присмак є скрізь.

Дуги веселки семикольорові

Кольором восьмим взялись.

Так і нести нам відтоді й довіку

Зболений присмак біди,

Що нас у чорну безодню покликав,

Радості змивши сліди.

Будьмо ж уважні до долі Планети:

Слід наш довічно на ній.

В вічнім бою між падінням і злетом

Виграть щоб праведний бій…

Любов ВІРНА, смт.Білозерка.

 

Созерцанье красоты

С Природой мы давно на “ты”.

Люблю я бабочек, цветы,

Рисую их, пою о них,

Бывает, посвящаю стих.

 

Они достойны восхищенья,

Я ж – получаю наслажденье

От созерцанья красоты,

От их беспечной суеты.

 

Цветы – на поле, на воде,

Кружатся бабочки везде.

Ты иногда и не поймешь –

Цветок, иль бабочка, иль брошь.

 

Дивна “пара”

Про берізку білолицю

Вітерець пісні складає,

З-поміж всіх свою сестрицю

В чистім полі відшукає.

 

А берізка свого брата

Завжди радо виглядає –

Він співатиме розраду

Й пишні коси позплітає.

 

У танку зеленолистім

Закружляють

            в парі справжній…

Лине пісня в полі чистім

Вітерця берізці славній.

 

Дивися! Дивуйся!

“Дивися!”, “Дивуйся!” –

Від корня одного

Два, начебто, різні

За значенням слова.

 

Дивися, розплющивши

Ширше очиці,

А потім – хай сон

З цих дивинок насниться.

 

Дивуйся, вбирай світ

Оцей по краплинам,

Вночі тобі хай

Сон солодкий прилине.

 

Дивися! Дивуйся –

І дійство, і слово.

Від корня одного –

Не випадково.

 

Сказали  мне…

Сказали мне:

- Ты излучаешь свет! –

Не в первый раз за время моих лет.

Я поняла – меня счастливей нет,

Коль многие признали: я – поэт.

Я изливаю душу на бумаге.

Она ручьём струится по оврагу,

Она и с неба сыпется дождём,

С горы несётся, словно снежный ком,

Она рассветы с птицами встречает,

Она на крыльях в небо улетает.

Она покоя-устали не знает,

По жизни лестнице то вверх,

То вниз шагает.

Где остановится, конечно же, не знает,

Но вновь и вновь стихами воспевает

Всё, что увидит, что услышит где-то,

Жизнь пропуская сквозь себя при этом.

Спасибо, Боже, я благодарю

За трепетно-лиловую зарю,

За радостно-малиновый рассвет,

За быстротечность всех прожитых лет,

За то, что слог бывает нежен, тих,

За этот, что в ночи родился, стих.

 

Лесі

“Стояла я і слухала весну” –

Колись слова ці Леся з вуст зронила.

Й одразу ж якось стало не до сну,

Й зросли одразу ж за плечима крила.

Вона стояла й слухала весну…

І я стою, і хочу теж почути,

Побачити її таку ясну,

Веселу, щиру, радісну й розкуту.

О, Леся! Звідки цей зродивсь талант?

Чому недовго слухала ти весни,

Тендітний український діамант,

Для поколінь прийдешніх ти воскресла.

З собою принесла ти у цей світ

Величну душу, зоряні надії,

І скільки б ще не промайнуло літ,

Залишаться у віршах твої мрії.

Спасибі, Боже, що вона жила,

Наймення Українка вона мала.

Велике серце жіночка мала

Весні і людям щедро дарувала.

 

 

Чорна хмара

Ой, чого калина в лузі похилилась?

Молода дівчина тяжко зажурилась.

На країну впала Чорнобиля хмара,

Молода дівчина щастя не зазнала.

 

То життя коханих вкрала чорна хмара –

Молода дівчина вдовицею стала.

Лугами й лісами йшли тумани й роси,

Сивим пухом впали на дівочі коси.

 

Вже минають роки – лихо не минає,

Бо життя і досі хмара забирає.

Запліта у коси сивину туману

А на серці туга – Чорнобиля рана.

Євдокія Дубовалова,

смт Білозерка.

 

 

Той квітень  з нами  воював

Ох, скільки вже часу минуло,

Як дожили до того дня,

Коли в реакторі рвонуло

І пилом вкрилася земля.

            Земля покрилась, стогнуть ріки,

            А Рижий ліс дивився вдаль.

            Коли зоря відкрила віки,

            Вона побачила печаль.

Усі покинули домівки

І все, що нажито було.

Ревли покинуті корівки

І все, як в вулику, гуло.

            А скільки вже людей не стало,

            Чорнобиль очі закривав.

            Серденько битись перестало –

            Той квітень з нами воював.

Багато років вже минуло.

Хворіють люди, інші - мруть,

Минуле в стронції тонуло.

Невже таке ще може буть?

Євгенія Бовсуновська, смт Білозерка.

 

Старі   речі

Привіт, подруго шафо!

Дверцята відкриваю,

Стару одежу знов перебираю,

Мов сторінки життя свого гортаю.

Ось сарафан, в нім тепло і затишно,

Бо з вовни він і дуже вдалий вийшов.

Я так його вдягти любила, коли зимно,

Він зігрівав мою замерзлу хвору спину.

Червоне плаття – в день народження дарунок,

На комірці гарненький візерунок.

Його вдягала на врочисті свята,

Коли гостей збиралося багато.

Мої розкішні блузки! Скільки вас – не знаю.

Я вас і зараз кожен день міняю.

І цим частенько собі настрій піднімаю.

Бо жінці часом треба зовсім мало,

Щоб серце знову радість відчувало.

Старенькі речі, ви іще на вигляд гідні,

Але уже нікому не потрібні,

Не модні ви, і крій ваш застарілий,

Я берегла вас, лиш тому ви і вціліли.

Мені так прикро, бо й сама, як річ не нова,

Нікому не цікава, чесне слово.

Це те, чого не в силі ми змінити,

Доводиться із цим учитись жити.

Надія ВРИЩ, смт Білозерка.

 

*     *     *

У вороння свої закони:

Ніде ні в чому перепалів.

Гребуть під себе все, що є,

І кожен з них кричить :”Моє!”

            А горобці принишкли збоку.

            Їм теж хотілося б, нівроку,

            Поїсти та й попить доволі,

            Так не пускають їх до столу.

І ждуть вже горобці літ двадцять,

Коли ж ворони наїдяться.

Та не діждетесь, горобці,

Як наїдяться вже оці,

То інші їм прийдуть на зміну –

Тепер це царство незамінне.

            Ви ж обирали цих пихатих,

            Цих ненажерливих, горлатих.

            Самі ж ви їм співали славу,

            От і спіймали собі ґаву.

            Тепер внесіть до протоколу:

            “Не треба воронів садить до столу”.

Тіна ЛЕНЬ, смт Білозерка.

 

Моє   село

Де лиман широкий, хвиля в берег б’є,

Тут і зародилось це село моє.

Тут колись козаки “чайками” пливли.

Під горою в бурю спочинок знайшли.

Береги високі, ярами пориті,

А степи широкі ковилою вкриті,

Де вітри гуляють вільно на просторі,

І човни гойдають, ніби в синім морі.

Ось тут поселились козацькі родини

І добре прижились, бо живуть й понині.

Від вітрів у балці село заховалось.

Широкою Балкою воно і назвалось.

Де лиман широкий береги ласкає,

На кручі високій село розквітає.

В лимані рибалки рибу добувають

І широке поле хлібом засівають.

Розквітай же нині, краю мій чудовий,

Життя в Україні буде кращим знову.

Євдокія ДУБОВАЛОВА,

смт Білозерка.