ВОРОЖБА

Біля віконця жінка встала,

П’ятак угору підкида

Сусідка зарепетувала:

- Ой, що з тобою за біда?

- Та не горлай, довгоязика,

Я ворожу на чоловіка.

Оце дивись, якщо додолу

Орлом монета упаде,

Павло із чайної додому

Хоч рачки, все ж таки, прийде!

От коли ріжки - інша суть!

Його самого принесуть.

- А як тверезий прийде, люба?

- Тоді монета стане руба!

 

ПОЖАРТУВАЛИ

Задумали внуки діда

та й пожартувати,

Обіцяли вони діду

Цибулю копати.

Ви, дідусю, лиш начніте,

А ми прийдем вранці...

Не прийшли онуки, бачте,

Спали на канапці.

- Ви, дідусю, вибачайте,

Ми пожартували...

А на світі як без жартів?

Щоб колись згадати.

Дідусь тоже щось подумав,

Трішки помовчавши...

- Для вас я щось придумав, -

і за вуса взявся.

Раз на свято дід приходить,

приносить цукерки

- Пригощайтесь! Всім по жмені!

Це дідова мірка.

Розгортають онучата

І очам не вірять -

Замість начинки в цукерках

полова ячмінна.

Дід сміється, потім каже:

Ви, онуки, пригадайте,

Ви ж самі казали...

Ну, а в мене свої жарти,

Щоб діда згадали.

Насупились онучата,

Дивляться ізкоса,

А дід справжніх цукерочок

Роздає охоче.

- Пригощайтесь, онучата,

Та запам’ятайте:

За такі химерні жарти

Може бути чубам жарко.

Цю науку пам’ятайте

Та на вус мотайте!

Михайло Колокот,

с. Олександрівка.

 

ЖАРТ

Якось в гожу літню днину

По Дніпровській бистрині

З кавалером вдвох пливли ми

У старенькому човні.

 

Він мені в коханні клявся

(Як йому без мене жить?),

Раптом човен захитався

Й перекинувся в ту ж мить.

 

Добре плавати я вміла,

Бо зросла біля Дніпра,

А супутник мій безсило

Брьохавсь, схожий на бобра.

 

“Ой рятуйте, добрі люди”, -

Чула голос ніби з дна.

Бачу, помочі не буде –

Вибирайсь з біди одна.

 

Човен я перевернула

І забралась в нього знов.

Тут довкола озирнулась:

Де ж вона – ота любов?

 

Мій супутник ледь тримався,

Та “рятуйте” все кричав.

А коли в човна забрався, -

Про кохання знов почав.

 

Про таке кохання, звісно –

Краще я лишусь одна.

Тож змовчала, що навмисне

Перекинула човна…

Любов Вірна.

 

Освідчення

агронома

У поле їхав я волами,

Тебе зустрів і “тпру” сказав.

Клянусь горохом й кабачками,

Тебе відразу покохав.

 

Так покохав, як грунт вологу,

Як ранню оранку на зяб,

Як полем звивисту дорогу,

Як віжки, що до рук узяв.

 

Клянусь тобі в своїм коханні,

Бо покохав тебе навік.

Зустрінемося на баштані –

Без тебе вже не милий світ.

 

Клянусь салатом, огірками,

І виноградом “каберне”,

Квасолею і буряками,

Що я люблю, люблю тебе.

 

Що так люблю, як жук картоплю,

Хто може ще отак любить?

Його вбивають, душать, топлять,

А він до неї все ж летить.

 

Клянусь тобі я хлорофосом,

Що вся душа моя горить.

Біжу до тебе полем в росах -

Ну зупинися хоть на мить.

 

Душа моя, мов лан широкий,

Під сонцем хвилею шумить.

До тебе лину – синьоока,

Мене ти можеш полюбить?

 

А ти стоїш, мов кукурудза,

Не хочеш вірити мені.

Невже любов така безглузда?

Скажи хоч слово: так чи ні?

 

Моя ж ти динько жовтобока,

Рожева яблунька в саду,

Поглянь на ці поля широкі,

Сідай, тебе я підвезу.

Антоніна Андрощук,

с. Дар’ївка.