Як знайти свою справжню половинку? Що таке сімейне щастя і у яких краях його шукати? Багато молодих людей переймаються цими питаннями. Тих, хто знайшов відповіді на них, можна назвати цілком щасливими. Але щастя в родині залежить не лише від стосунків між чоловіком та дружиною, левову його частку у сімейне коло вносять діти: своїми вчинками сьогодні і мріями на майбутнє.

Подружжя Сергія та Вікторії Ремез із Надеждівки можна вважати щасливим, принаймні, вони цього не заперечують. До своєї зустрічі обидва зазнали розчарувань у сімейному житті, їх перші родини розпалися. Але коли вперше поглянули у вічі одне одному, відразу зрозуміли – оце воно, справжнє. Через дев’ять днів після знайомства Сергій представив кохану своїм батькам, а вже через три місяці зіграли весілля. Дуже важливим було для Сергія питання, чи погодиться майбутня дружина жити в селі, адже сама міська. Та Вікторія, не вагаючись, відповіла “Так!” і це вирішило все.

Вони створили родину у нелегкі часи дефіциту роботи, зарплати, можливостей. Спочатку жили разом з батьками Сергія, потім придбали власний невеличкий будиночок.

Із народженням первістка Руслана Вікторія залишила роботу, Сергій зараз працює охоронником у школі, а у вільний час підробляє ремонтом квартир. Великих статків родина не має, але це не заважає їм радіти життю, кохати й поважати одне одного, виховувати дітей справжніми особистостями.

Весняні дні напередодні 9 Травня були справжньою насолодою для футбольних фанатів. Восьмого травня у Микільському відбулася фінальна гра на Кубок району серед аматорських команд. Господарі стадіону, команда “Темп”, змагалися із чорнобаївським “Колосом”. Привітавши команди, голова райдержадміністрації В.О.Поддубний розпочав матч символічним першим ударом по м’ячу. Похмура погода не сприяла великій кількості вболівальників, але сама гра була надзвичайно видовищна. Незважаючи на віртуозність микільчан, перемога все ж дісталася “Колосу” (на знімку).

В цей же день Валерій Олександрович побував і у Станіславі, де проходили змагання на Кубок пам’яті В.Шарабанова. Серед шести команд перемогли футболісти дніпровського “Грона”, на другому місці – “Бригантина” зі Станіславу, на ІІІ – петрівська “Комета”. Переможці, крім кубку та грамот, отримали грошові премії від депутата обласної ради Ю.І.Сидорця. Наприкінці змагань гостей та вболівальників порадували своєю грою ветерани районного футболу.

А у райцентрі на турнірі змагалися дитячо-юнацькі команди. Найкращою з них виявилася команда з Киселівки, друге місце - за широкобалківцями, на третьому – білозерчани.

Наступного дня після урочистостей у центрі Білозерки спортивні змагання продовжилися традиційним Кубком до Дня Перемоги серед аматорських команд. Кращою стала команда “Шанс” із Чорнобаївки. А просто на площі відбувся шахово-шашковий бліц-турнір, де кожен бажаючий міг взяти участь. Переможці отримали призи від райдержадміністрації.

Олена Цуркан

8 травня, у переддень свята Великої Перемоги, свою «велику перемогу» у складі команди «Таврійська зірка» (м. Херсон) здобула наша землячка та вихованка Велетенської філії Білозерської РК ДЮСШ Наталя Сервуля. 6-8 травня у Херсоні проходили змагання фінальної частини Всеукраїнської юнацької баскетбольної ліги серед дівочих команд 1994 р.н. До фіналу чотирьох потрапили команди з Вінниці, Києва, Бердянська та Херсону. У напруженій боротьбі «Таврійські зірки» перемогли фаворитів змагань – команди з Вінниці та Києва, і стали чемпіонами України у своїй віковій категорії. Вагомий внесок у перемогу зробила Наталя, яка організовувала гру команди на майданчику, вдало захищалася, раз по раз перехоплювала м’ячі суперників та загострювала атаки своєї команди небезпечними проходами під кошик.

Федерація баскетболу України нагородила команду «Таврійська зірка» кубком, медалями та цінними подарунками. Всі гравці команди-переможниці отримають звання «кандидатів у майстри спорту».

До речі, Наталя допомогла й команді нашого району здобути почесне третє місце у Спартакіаді школярів Херсонської області, яка проходила у квітні цього року у Новій Каховці.

Вихованці та тренери Велетенської філії Білозерської РК ДЮСШ щиро вітають Наташу, бажають подальших перемог та висловлюють глибоку вдячність її батькам.

Олександр Мішин

Рік тому указом Президента України на посаду  голови  Білозерської райдержадміністрації призначено   В.О.Поддубного. За цей час у районі, як і в цілому в державі, сталося багато змін.  Про позитивні зрушення та проблеми, які потребують вирішення, наша розмова з керівником району:

- Валерій Олександрович, розкажіть, будь ласка, про головні досягнення за рік на посаді голови райдержадміністрації.

- Все, чого вдалося досягти за цей час – результат плідної співпраці райдержадміністрації та районної ради. У нас одна мета – покращити добробут людей. Саме на підвищення рівня життя населення району у минулому році з районного бюджету виділено 3,5 млн. грн.  У рамках районної програми «Турбота» надано майже 200 тис. грн. матеріальної допомоги жителям району, які опинились у скрутній ситуації. Це вдвічі більше у порівнянні з позаминулим роком. Позитивні зрушення сталися і у медичній галузі.  Близько 300 тис. грн. виділено на капітальний ремонт Токарівського ФАПу, триває ремонт у Посад-Покровському, матеріальну допомогу отримав Кізомиський ФАП. Належну увагу приділено ветеранам та учасникам бойових дій, для яких відкрито палати у районній та дільничних лікарнях, а також у амбулаторіях.  Тепер вони зможуть покращувати своє здоров’я у більш зручних умовах, адже палати обладнані новими меблями та побутовою технікою. Робота, спрямована на покращення медичного обслуговування та умов лікування населення, триватиме і надалі. Для забезпечення жителів району пільговими медикаментами необхідно відкрити комунальні аптеки у кожному населеному пункті.  Я докладу усіх зусиль, аби втілити цей задум у життя.

Фінансову підтримку з районного бюджету надано всім комунальним підприємствам, зокрема,  30 тис. грн. на реконструкцію водонапірної башти у Надеждівці, майже 200 тис. грн. на капітальний ремонт артезіанської свердловини та водомережі, виготовлення проектно-кошторисної документації на встановлення обладнання з очистки води у Станіславі, капітально відремонтовано дві водонапірні башти у Микільському (95 тис. грн.).

- Найбільше позитивних відгуків про роботу районної ради та райдержадміністрації  на адресу редакції надходить від працівників освітньої сфери. Можна сказати, що умови виховання та навчання дітей хвилюють вас найбільше?

На минулому тижні ключі від залізного чотириколісного помічника музиківським  правоохоронцям вручив начальник УМВС України в Херсонській області генерал В.В.Литвин.  Автомобіль дістався їм за зразковий пункт охорони правопорядку, обладнаний завдяки підтримці місцевої влади.

На урочисту подію завітав голова районної державної адміністрації В.О.Поддубний. Валерій Олександрович привітав музиківських захисників порядку з поповненням автопарку, подякував В.В.Литвину за  сприяння збільшенню чисельності  помічників дільничних інспекторів. У свою чергу, Валерій Валерійович вручив голові райдержадміністрації відзнаку МВС України за сприяння органам внутрішніх справ у охороні громадського порядку, допомогу у створенні позитивного іміджу міліції (на знімку). Почесні грамоти управління УМВС в області отримали Музиківський сільський голова О.А.Лейбзон, начальник пункту охорони громадського правопорядку С.Г.Шабельников та громадський помічник В.П.Вальховський.

Щедрим на слова подяки за службовий транспорт був і Музиківський сільський голова О.А.Лейбзон. У своєму виступі він повідомив і про ще одну важливу подію – отримання сільською радою третього місця у всеукраїнському конкурсі “Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку” та подякував громаді за підтримку. Вітаємо музиківців з досягненнями та бажаємо нових звершень!

- Як сплачують платники фіксованого сільськогосподарського податку єдиний внесок із сум заробітної плати найманих працівників?

- Платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, зазначеним у свідоцтві про державну реєстрацію її як підприємця), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Для зазначених платників єдиний внесок нараховується на суму нарахованої заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону «Про оплату праці», залежно від визначеного класу професійного ризику виробництва, до якого віднесено платника єдиного внеску, з урахуванням основного виду його діяльності. Для першого класу професійного ризику виробництва розмір єдиного внеску становить 36,76 %, для останнього (67-го) - 49,7%.

Підприємства, установи, організації за працюючих інвалідів сплачують єдиний внесок у розмірі 8,41% від сум нарахованої заробітної плати.

Нарахування єдиного внеску для найманих працівників здійснюється у розмірі 3,6% сум нарахованої заробітної плати.

Таким чином, платники фіксованого сільськогосподарського податку сплачують єдиний внесок у розмірі, встановленому залежно від класу професійного ризику виробництва. Законом не передбачено винятків та пільг для зазначених платників.

Управління Пенсійного фонду в районі.

28 квітня відбулася VI сесія районної ради шостого скликання, на якій розглянуто п’ятнадцять питань. Крім депутатів районного та обласного рівня, у засіданні взяли участь керівники структурних підрозділів райдержадміністрації, начальники районних служб та управлінь, сільські голови.

Про виконання районного бюджету за І квартал звітувала виконуюча обов’язки начальника фінансового управління райдержадміністрації О.А.Гребенюк. Районний бюджет за І квартал 2011 року виконаний на 105,3%, при плані 2904,3 тис. грн. фактичне виконання склало 3058 тис. грн. За звітний період районним бюджетом отримано 93,6% коштів з державного бюджету дотації вирівнювання у сумі 21038 тис. грн. Субвенції на здійснення програм соціального захисту населення надійшло 12814 тис. грн., або 99,8%. Також отримано субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування посадових осіб місцевого самоврядування з числа депутатів відповідних рад, що потребують працевлаштування у зв’язку із закінченням строку повноважень, у сумі 63,1 тис. грн., або 100%. Всього видатків з районного бюджету здійснено в сумі 38385,6 тис. грн., при уточнених планових призначеннях на відповідний період у сумі 42284,5 тис. грн., що становить 90,8%. Капітальні видатки по освіті склали 110,8 тис. грн., в тому числі 13,9 тис. грн. за рахунок благодійних внесків батьків на придбання ксероксу - 1,5 тис. грн., цифрового фотоапарату - 1,2 тис. грн., меблевої стінки - 10,2 тис. грн. та дошки – 1 тис. грн. Видатки на капітальний ремонт склали 96,9 тис. грн.: капітальний ремонт даху Надеждівської ЗОШ - 70 тис. грн. та закупівля матеріалів для капітального ремонту вікон Дніпровської ЗОШ - 26,9 тис. грн. У галузі охорони здоров’я капітальні видатки склали 65,1 тис. грн., в тому числі 6,2 тис. грн. на придбання принтера, касового апарату та холодильника для Дар’ївської лікарні. Проведено капітальний ремонт вікон на суму 58,9 тис. грн. у стоматологічній поліклініці, відділенні функціональної діагностики та фізіотерапевтичному відділенні.

Наближається всесвітній День Матері, День Перемоги і день смерті моєї мами – Діденко Олександри Тихонівни. Я, дитина війни, з болем у душі згадую долю наших матерів. І в ці дні особливо хочеться сказати щось тепле, ніжне найдорожчій людині – своїй мамі. Тяжким було її життя…Війна, голод, відбудова – все це лежало на жіночих плечах. Перед нею ми у вічнім боргу. Спасибі, Мамо, і пробач!

Я тебе, матусю, вже давно не бачу,

А коли згадаю – відразу заплачу…

То не очі плачуть, а душа страждає,

Що тебе, рідненька, зі мною немає.

Всі твої страждання згадую я, ненька,

Трьох дітей ростила ти сама, рідненька,

Чоловік покинув, а діти дрібненькі.

Де ти брала сили, моя дорогенька?

Випали на долю і війна, і голод,

Повоєнні злидні і в домівці холод,

Йшла напівголодна, засмучені очі,

Біля мене, хворой, не спала всі ночі.

Яку нагороду тобі треба дати,

Що завжди була ти Людина і Мати?

Повік буду вдячна тобі, дорогенька,

За любов і ласку, моя люба ненька.

Перед обеліском вклоняюсь і плачу,

Бо ніколи, мамо, тебе не побачу.

Анна Копитіна, с. Станіслав

Мій дідусь, Василь Лукич Жуков, народився 16 лютого 1927 року у Станіславі, в родині рибалок. Нелегкими були у нього юнацькі роки: коли виповнилося 14, почалася Велика Вітчизняна війна. У 1943 році вигнали всіх станіславців із села, люди шукали притулок скрізь, де могли: на свинарниках, у степах, копицях. Німці і румуни відправляли молодь на роботу до Німеччини, потрапив і мій дідусь до етапу. Гнали молодь у Копані, а звідти відправляли залізницею до Німеччини. Етап, в якому був дідусь, гнали до залізничного переїзду, і там зробили привал. У тій місцевості були копиці соломи, і дідусь зі своїм двоюрідним братом непомітно заховалися в них. Після привалу етап погнали далі, а одного з солдат залишили перевірити, чи всі пішли. Чи то солдат не помітив їх, чи пожалів, та через деякий час зробив два постріли і побіг наздоганяти етап. А дідусь з братом діждалися темряви і вирушили до станіславських хуторів. Там вони зустрілися з матір’ю, сестрою, дворічним братиком. Додому повертатися було неможливо, всі люди пішли в село Пузирі, що в Миколаївській області. Там було народу з усього району! Будинки переповнені, але на вулиці не залишили нікого. Пустила їх одна бабуся в курник. Шість чоловік поселились в ньому, спали “покотом”. Зима тоді була дуже холодна, і всі були раді, що хоч такий дах є над головою. Ходити селом не ризикували, можна було потрапити в етап. Так і сталося знову з дідусем. Але пощастило: відпустили їх взяти з собою одяг і їжу. Дідусь заховався в яму, повну снігу, і просидів в ній добу, поки етап не відправили. До 13 березня 1944 року переховувався він з родичами в тому курнику на околиці села.

13 березня ледь не розстріляли, але доля знову посміхнулася дідусеві, і не лише йому. Цього дня румуни, відступаючи, зганяли людей в корівник, який хотіли запалити разом з ними. Але не встигли, бо радянські війська вчасно зайшли в село. Станіслав звільнили 14 березня. Мій дідусь одним з перших повернувся в село. Цього ж дня пішов до військового штабу, де його призначили возити боєприпаси із Рибальчого. Дідусь виріс на березі, добре орієнтувався на місцевості, особливо на тій стороні. Це стало у великій нагоді, бо не так просто було туди дістатися. Дідусь знав короткий шлях, менш небезпечний, не прямо через лиман, а по-під берегом по річці Крякусі. В Рибальчому брали боєприпаси і швидко доставляли у Станіслав. А із Станіславу везли поранених бійців. Одного разу човен ледве не розстріляв німецький літак, який летів у бік Рибальчого. Та чомусь змінив курс і почав бомбити понтони, які знаходились на мілкому березі біля Станіславу. Перевезення поранених та боєприпасів тривало до визволення Миколаєва.

15 березня 1945 року дідуся зарахували бійцем 25-го учбового полку 35-ї дивізії 3-го українського фронту. Незабаром закінчилася війна, полк розформували і мого дідуся відправили на Чорноморський флот у І бригаду тральщиків. Після учбової частини дідусь служив на тральщику “Искатель”. Всіх матросів вишикували на пірсі, перед ними виступив капітан третього рангу В.Стишенко, який сказав, що війна закінчилася, а для них вона тільки починається. І це було дійсно так, щодня доводилося підривати витралені міни. Були дні, коли підривали до 14 мін. Довелося дідусеві тралити міни по всьому Чорному морі, навіть у Румунії, Болгарії. Окрім Турції, побував в усіх чорноморських портах. Був і в Херсоні та Миколаєві. У мирний час, із 1946 по 1952 рік, у нього 214 днів бойових дій. За це має медаль “За бойові заслуги”, орден “За мужність” та ювілейні медалі.

Дуже багато цікавого розповідає мені дідусь про події того часу. Я люблю свого дідуся і пишаюся ним.

Ірина КОВАЛЬЧУК,

учениця 6-Б класуСтаніславської ЗОШ

Війна, раптово увірвавшись у життя, забирала з хат годувальників, дорогих серцю людей. Так сталося і в житті Єлизавети Петрівни Марчук. Чи зможемо ми, нинішнє покоління, оплатити борг тим, хто віддав війні найрідніших людей?

… У 1922 році на Хмельниччині у селянській родині з’явилася на світ первістка-донечка Ліза. Батьки працювали у колгоспі. Ліза, як найстарша, була першою помічницею у господарстві й на городі, доглядала трьох менших дітей. До школи ходила лише чотири роки. А потім теж пішла працювати у колгосп – збирати довгоносиків, виконувати інші роботи, які легші. Дитинство і юність минали у важкій роботі – вдома і на колгоспному полі. У жовтні 1940 року вийшла заміж за Івана – старшого на 10 років вдівця з двома маленькими доньками. Працював він у сільраді, мав звання старшого лейтенанта, часто бував у відрядженнях. А Ліза вдома, з двома дітьми. З новою мамою вони швидко знайшли спільну мову, та й жінці було з ними легко, адже вдома бавила молодших брата і сестру. Планувало подружжя переїхати з дітьми у Кам’янець. Та не судилося…

22 червня оголосили, що почалася війна. На другий день Івана мобілізували. Лінія фронту насувалася дуже швидко, і нікого у селі не встигли забрати на фронт. Чоловікових дітей взяли до себе його батьки, а Ліза повернулася додому. Нічого не знала про свого Івана, живий він чи загинув, аж поки через село не йшов один чоловік, який утік з німецького полону. Він і повідомив, що бачив там пораненого Івана. У жовтні 1941 року у Єлизавети Петрівни народилася донечка Олена.

Важкими були роки окупації, але в господі залишалися чоловіки – батька, брат. А для селянської родини присутність хазяїна – велика справа. У 1944 році, після звільнення села від німецько-фашистських окупантів, батько й брат пішли на фронт. Тоді ж Єлизавета Петрівна отримала офіційне повідомлення, де було  написано, що чоловік її пропав безвісти.

У 1946 році померла мама, і Ліза залишилася з трьома дітьми – донькою Оленою та молодшими братом і сестрою, яким тоді було 12 та 8 років. Весь світловий день працювала у колгоспі. З жахом згадує ті часи: у селі жінки та дівчата, і ще шестеро старих чоловіків. Усі роботи виконували вручну: гній по полю на плечах розносили, на жнивах косили косами, снопи в’язали, зносили їх. Від важкої роботи рук і ніг не відчували. Натомість майже нічого не отримували, адже заробітної плати у колгоспах не було. Наприкінці року давали трохи грошей на мішок збіжжя, який на плечах можна принести. Якби не город та домашнє господарство, то й не знає Єлизавета Петрівна, як би вижила з трьома дітьми.

Батько з війни не повернувся, загинув на Тернопільщині, брат, дякувати Богу, залишився живий, але ще п’ять років після війни служив в армії. Єлизавета Петрівна заміж так і не вийшла, за щоденною виснажливою працею і турботами про дітей було не до цього. Підростали молодші брат із сестрою, теж працювали у колгоспі. Потім поїхали на Донбас, а з часом оселилися у Білозерці.