Головна Реєстрація Про нас Передплата Контакти Реклама RSS 2.0
 
Пошук по сайту
 
Панель управління
     
   
•   Приднепровка » Люди району  
 


Всі новини Білозерського району тільки тут.



“Кролики – це не тільки…”
Розділ: Люди району
 

Читачі старшого віку пам’ятають ті часи, коли у кожному другому дворі вирощували кролів. Навіть школи мали кролеферми, учні пишалися не тільки оцінками, а й кількістю вирощених вухатих. Сьогодні можна сперечатися про захоплення кролівництвом. Тільки підсумок буде негативним. Наразі кількість приватних господарств, які вирощують кролів, значно зменшилася, а значить, зменшилося і споживання корисного дієтичного м’яса. Молодь черпає знання про кролівництво з виступу двох українських артистів-сатириків Володимирів - Моїсеєнка та Данильця. Недавно дізналася, що у с. Правдине існує чимала ферма, де вирощують кролів на промисловій основі. Вашій увазі, шановні читачі, інтерв’ю з бізнесменом В.П.ВанСовичем.

- Василю Петровичу, наразі дуже модна екзотика. На Херсонщині вирощують страусів, на Одещині – крокодилів. А що спонукало Вас зайнятися кролівництвом?

- Існує дві причини (сміється та згадує композитора-співака Ніколаєва з його причинами). У мене залишилися надзвичайно приємні спогади з дитинства про кролів. Тоді у селі, напевно, не було такого двору, де б їх не вирощували. Ми обмінювалися, бігали дивитися на якісь особливі породи. Одним словом – це не просто кролі в клітках, це – поголовне захоплення вухатими, пухнастими звірками. У когось воно з віком пройшло, а у мене - залишилося. Тому-то десяток кролів завжди тримав. Для душі. Друга причина випливає з першої. Спокійний бізнес, має потужну нішу, яка практично не використовується. На півдні існує всього дві ферми промислового кролівництва.

- Чи знайомі ви з іноземним досвідом?

- Так склалося, що мені довелося у справах побувати в Іспанії та Франції. Саме там вразив розмах промислового кролівництва. Наприклад, у Франції існують комплекси, які дають 50-80 тис. тонн першокласного дієтичного м’яса. Обслуговують це виробництво 3-4 працівники, бо все автоматизовано. У мене з’явилася мрія створити таке виробництво у нас.




Його столиця – Станіслав
Розділ: Люди району
 

Якщо ти станіславець, то мимоволі відчуваєш себе мореходом: наше село – мов той двопалубний корабель, що нестримно прямує у лиманський простір, наперекір вітрам та хвилям. Верхня «палуба» тяжіє до родючого степу, а нижня – лине до водної, лиманської стихії. Так і живе у своєму лимансько-степовому ритмі наше село: і лиман, і степ – одвічні годувальники і тіла, і душі.

Щедре Прилимання дало путівку у життя багатьом працелюбним рибалкам і хліборобам, інженерам і військовим, вчителям і лікарям, артистам і літераторам… Серед них - В’ячеслав Михайлович Друзяка, член Національної Спілки письменників України (1999), поет, композитор. У своїх поезіях та піснях йому вдалося поетично викарбувати та ще й озвучити добре знайомі нам риси рідного села, рідного краю. 16 травня митець відзначив своє семидесятиліття.

… Десять років тому він звітував перед земляками зі сцени станіславського Будинку культури – енергійний, творчо піднесесний. На зустріч прийшли матуся, родичі, вчителі, сільська юнь, гості – майстри пензля, слова. Низько вклонився неньці, добрим словом згадав свою першу вчительку Н.П. Божко, вчителів К.Й. Голобородька, О.Ф. Черниченко, їх колег... Читав вірші, розповідав про творчий шлях, ділився найпотаємнішими почуттями і мріями. Саме тоді він працював над альбомом, до якого мали увійти пісні про Україну, матір, рідну мову, козацькі, родинні пісні. Тепло вітали ювіляра земляки, а тріо «Ясени» виконало кілька його пісень.

Пізніше, познайомившись із поезіями В. Друзяки, відчув: творчість його багато в чому ностальгічна, з великою силою тяжіння до рідних місць, де «душа схвильована до краю пейзажем рідним і простим». Тут все миле: від тендітної билинки у рідному степу – до «блакитного подиву лиману». Дорога від рідних воріт до захованої у батьковому саду й материному квітнику хати, від хати до степу, від степу до лиману – все це первинний мікрокосмос поета і композитора Друзяки, з яким він завжди співвідносить світ навколишній. А в центрі його світу – Берегиня, мати, вчителька Лідія Григорівна, до чийого порогу «всі стежини сонячні ведуть»…




Вихованець полку
Розділ: Люди району
 

Олексій Сергійович Любенко протягом усього життя не раз чув недовірливе: “Ви що, воювали?” І завжди відповідав: “Так, я учасник бойових дій”. А справа в тому, що він 1930 року народження, на початку війни не мав і 11 років…

Народився Олексій Сергійович на Чернігівщині, до війни закінчив 3 класи. З початку Великої Вітчизняної разом з батьками перебував у партизанському загоні. 21 травня 1941 року загін захопили есесівці. 380 сімей, які були у партизанах, жорстоко розстріляли і скидали в одну братську могилу. Олексій дивом залишився живим, врятувався ще його 4-річний племінник. Хлопчаки втекли до своєї родички, яка жила за кілька кілометрів від їхнього села. Там були вони до звільнення, а потім повернулися додому. Звичайно, ніхто не чекав дітей. Порожня хата, їсти нема чого. Олексійко взявся пасти череду. І тут у їх селі розквартирувався 449-й винищувально-протитанковий артполк – дуже пошарпаний після форсування Дніпра і боїв за звільнення Києва. Полк їхав на переформування. Олексій, не довго думаючи, пішов у штаб і попросив узяти його. Начальник штабу майор Трошин сказав приходити завтра вранці. Увечері хлопчак відвів племінника до сусідки з проханням влаштувати його у якийсь дитбудинок, а сам на ранок прийшов у частину, сів у машину і поїхав разом з усіма. На околиці села корови марно чекали свого пастуха. Олексій весело помахав їм рукою і гукнув: “Я їду на війну!” Це було 15 жовтня 1943 року, йому тільки виповнилося 13 років. Формували полк у Горківській області, там же Олексій прийняв присягу.

Не в одному бою довелося побувати Олексію Сергійовичу. Але особливо врізався у пам’ять страшний і надзвичайно важкий бій під Яссами. 8 чи 9 діб тривали безперервні бомбардування, зв’язок між підрозділами перервався. І малого Олексійка відправили з терміновим повідомленням до батареї. Прибіг, а там половини обслуги вже нема. Узявся допомагати, розвертати гармати…

Мабуть, лише у такому юному віці люди вміють нічого не боятися. Так було і з Олексієм. Кулі його не чіпали, а от контузію отримав. Це сталося наприкінці 1944 року в Угорщині. Хлопчак служив ординарцем при майорі, якого звали Сергій Іванович. Тепло, по-батьківськи ставився він до Олексійка. До війни працював учителем, тож знав, як знайти підхід до дітей. Говорив, що ординарець завжди повинен бути поряд з ним, допомагати і захищати у разі небезпеки. І Олексійко глибоко усвідомив усю важливість своєї служби. Набагато пізніше, вже коли став дорослим, зрозумів, що не він захищав майора, а майор його… Разом вони були до кінця війни. Сергій Іванович навіть написав дружині, що у нього з’явився син, і по війні вони удвох повернуться додому. Але цим планам не судилося збутися: майор опинився у госпіталі, і вони розлучилися.

Демобілізувався Олексій у 1946 році. Тримаючи в руках направлення в суворовське училище, він вирушив у Київ. Тут почав помічати на собі здивовані погляди. “Ти що, солдат?” – запитували люди. Але вчитися зовсім не хотілося, тож повернувся він у рідне село, в колгосп. У 1948 році потрапив на Донбас, працював на шахті. Потім – на Урал. Загалом Олексій Сергійович має 15 років шахтарського стажу. Саме на Уралі почалися проблеми зі здоров’ям, лікарі порадили терміново повертатися на Україну.

З 1971 року Олексій Сергійович живе у Понятівці, працював водієм. І от якось отримав лист від… свого майора, який уже давно шукав “фронтового сина”. У листі той писав, що живе в Білорусії, вчителює у школі-інтернаті, і дуже сподівається на зустріч. Олексій відразу вирушив у дорогу. У Білорусії вийшов з поїзда, сів в автобус. Запитав у дівчат, які їхали у те ж селище, що й він, як знайти потрібну адресу. І тут сталося неймовірне: юна попутниця впізнала його: “Ви Альоша!” Ніхто в автобусі не міг стримати сліз. Виявляється, дівчата були випускниками школи, де вчителював Сергій Іванович. А він часто розповідав учням про роки війни, про свого юного ординарця, показував фотографії. Тому дівчата відразу упізнали його. І всі разом, групою з 24 осіб, привели його до свого вчителя.

Надзвичайно зворушливою була зустріч з майором. Зустрілися вони через три десятки років, говорили, і не могли наговоритися. Олексій Сергійович підтримував зв’язок зі своїм “фронтовим батьком” до самої його смерті.

Уже давно ветеран на заслуженому відпочинку, разом з дружиною Марією Дмитрівною порається по господарству. Їх часто провідують діти, онуки, правнуки. І щоразу найменші просять розповісти про дитинство і війну.

- Дідусь, а що ти робив, як був малим?

- Воював…

Вікторія Ружина.

 




НА ОДНОМУ СТІЛЬЦІ (бувальщина)
Розділ: Люди району
 

Про фронтове кохання написано багато. Зазвичай воно було коротким, бо війна швидко розлучала закоханих. Моя розповідь про фронтове кохання на все життя. Думаєте, такого не буває?

Іван повернувся після короткострокової відпустки у рідну частину і відразу дізнався, що його командир поранений і знаходиться у госпіталі. До поїздки на Харківщину майже два тижні він і сам лікувався саме там, а потім отримав відпустку і з’їздив до батьків. Командира знайшов швидко, Микола вже пішов на поправку. Зустрічі зраділи обидва, бо зв’язувала їх міцна чоловіча дружба. Іван розповідав про поїздку. Батьки зраділи синові неймовірно, адже бачили його ще до війни, коли йшов хлопець на строкову службу. До хати набилося повно людей: родичі, однокласники, сусіди. Розпитували про фронт, поранення, а головне, коли вже Гітлеру голову відкрутять. Сестри поспішили познайомити брата з молодою директрисою школи Надією. Стосунки між ними розвивалися швидко та бурхливо. Надія хотіла одружити Івана негайно. Та він упирався, хоча жінка подобалася: ставна білявка з високими грудьми. Микола не міг утриматися від сміху, коли друг розповідав, як Надія поправляла його на кожному слові: то наголос не там, то вимова неправильна, то Пушкіна не впізнав, то сплутав, у якій руці виделку тримати, а у якій ножа. Одним словом, друзі прийшли до висновку, що така дружина Івану не підходить. Хіба можна фронтовику, офіцеру все життя почуватися учнем біля дошки?




З відвагою в бою і у житті
Розділ: Люди району
 

Все рідшими стають ряди тих, хто воював і вижив у Великій Вітчизняній війні. Моя розповідь про людину, яка вже пішла за межі життя – Михайла Петровича Мокроцького. Народився він 15 квітня 1922 року в селі Цареводар (нині Правдине). У чотири роки залишився без батьків. Виховувався у Киселівці, у так званому патронаті. Там закінчив з відзнакою 10 класів. В останній передвоєнний рік Михайло пішов працювати в рідний колгосп обліковцем. У 1941 році почалася війна. Важко жилося за часів окупації. Після звільнення Цареводару навесні 1944 року юнака мобілізували до лав діючої армії. Михайло потрапляє до 28 армії, до 20 Барановицької стрілецької дивізії. Спочатку він був стрільцем, а потім – наводчиком міномета. Брав участь у багатьох великих операціях заключного періоду другої Світової війни, зокрема в операції “Багратіон” на 1-му Білоруському фронті в 1944 році по визволенню Білорусії та Польщі, Інстербузько-Кінегзберській операції ІІІ Білоруського фронту по розгрому Східної Прусії, у наступі І Українського фронту на Котбуському напрямку.

Перемогу молодий воїн зустрів у місті Сосен, де розташовувався Генштаб німецьких військ. Після демобілізації наприкінці 1946 року груди сержанта прикрашали медалі “За відвагу”, “За перемогу над Німеччиною” та ордени Слави ІІІ ступеня, Вітчизняної війни І ступеня. Після повернення в рідне село Михайло Петрович став головою колгоспу імені Сталіна. Колишній солдат добре справлявся з новими обов’язками. З 1963 по 1971 рік він – директор радгоспу імені ХХІІ з’їзду КПРС. Пізніше працював головою Правдинської сільради. Михайло Петрович трудився так, як і воював: чесно, самовіддано, тому мав 2 ордени Трудового Червоного Прапора та 2 ордени “Знак Пошани”. Його в селі любили, поважали, цінували і завжди йшли за порадою, як до батька.

Минув рік, як пішов з життя славетний, останній наш учасник бойових дій, та після себе залишив хороший слід на землі.




Тяжкі спогади у травні
Розділ: Люди району
 

Світлий травневий день усміхається нам м’яким світлом яскравого сонечка. Виграває в цих променях бронза монументів героям Великої Вітчизняної війни. Дев’яте травня – це велике Свято Перемоги, свято зі сльозами на очах ветеранів. Ці сльозі навіяні і тяжкими спогадами воєнних років, і радістю перемоги. Нинішнє юне покоління не знає війни. Але чи можна про неї забути, назавжди викреслити з пам’яті? Ні! Тому вся робота в Правдинській школі спрямована на те, щоб діти знали і пам’ятали тих, хто завоював нам спокій і мир на землі. З цією метою усі класи провели уроки Пам’яті “З тобою, роде мій орлиний, іду дорогами війни”. Спираючись на архівний матеріал та спогади очевидців с. Правдине, класний керівник 11 класу Т.В.Казимирчак розповіла про війну.

Пішли захищати рідну землю 305 наших односельців, а повернулося лише 217, з них 75 чоловік нагороджено орденами і медалями. Старші цареводарці покинули свої рідні домівки і пішли захищати рідну землю від фашистської нечисті. Весь тягар життя взяли на себе жінки і підлітки. Для них війна була пеклом. На все життя закарбувалися ті лихолітні дні, роки. Б.І.Маєвська пригадує: “Румуни і німці грабували людей, забирали худобу, курей, забороняли збиратися молоді, розганяли, били нагайками. Три роки люди не чули музики. Активісти виїхали з села. Залишилась лише Висоцька Ярина. Вона була зв’язковою в загоні Комкова. Її видали і стратили в Миколаєві. На руках у її матері залишився 6-місячний синочок Василь. Зараз у селі проживають її діти, онуки. Її іменем названа вулиця с. Правдине”.

З розповіді Михайла Дяківнича: “…Моя бабуся, Яворська О.С., потрапила в Німеччину, коли їй було 17 років. З її розповіді я дізнався, що там було дуже погано. Німці знущалися, як хотіли. Обрізали дівчатам коси. Зганяли людей у баню, ніби купатися, а насправді їх там спалювали. Зойки, крики людей було чутко далеко, і кожен думав, що скоро і його черга помирати. Годували погано, давали хліб із тирси. У 1945 році німці зрозуміли, що програють. Вони вирішили спалити останніх людей, серед яких була і моя бабуся. Всіх повели в “баню”, та тут прийшли наші бійці. Люди зраділи і тікали, хто куди. Бабусю врятував солдат, який вбив німця”.

16 березня 1944 року наше село звільнив 3-й стрілецький батальйон під командуванням майора Г.Шенгелія. В братській могилі поховані ті, хто визволяв Цареводар. Вічна пам’ять героям, які віддали своє життя за визволення нашого краю. Учні Правдинської школи допомагають вдовам померлих воїнів, вітають зі святами, доглядають обеліск. У цьому році інвалідам війни, сім’ям померлих учасників бойових дій вручено 31 медаль “65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1954г.г.” Не забувають наших ветеранів керівники фермерських господарств Нікітенко В.А. і Джижевський М.М. До дня Перемоги 11 ветеранам вручать грошову допомогу. Хай цим прекрасним людям завжди світить сонце, здоров’я буде міцним, а оселі сповнюються затишком.

Марія Яворська,

с. Правдине.




В окупації
Розділ: Люди району
 

Своїми спогадами про Велику Вітчизняну війну ділиться Григорій Прокопович Дружина, житель Киселівки, 1931 року народження:

У сім’ї нас було п’ятеро дітей - Надія, Дмитро, Сергій, Віра і я, наймолодший, Григорій. Батько, Прокіп Аксентійович, і мати, Анастасія Іванівна, працювали в колгоспі. Батько возив кіньми пальне для тракторів, а мати трудилася в полі. На той час у селі існував колгосп імені Ворошилова, головою якого був Маханько Микола.

У колгоспі вирощували бавовну, зерно, овочі, розводили виноградники за залізницею. Була невелика ферма з коровами, вівцями, кіньми. Діти пасли корів, вибирали разом з дорослими бавовну, а восени йшли до школи. Зовсім малі ходили до колгоспних дитясел.

Коли почалася війна, мені було 10 років. По радіо у центрі села нам оголосили цю страшну новину. Усіх хлопців забрали до армії.

До села німці заїхали на мотоциклах, шукали Музиківку. До трьох годин дня німецьких солдатів була ціла навала. Озброєні, проте дітей не чіпали. Забирали коней, різали корів. Колгосп розпався. Молодь виганяли рити окопи за залізницею. Пам’ятаю Яковенка Миколу, дівчину Артеменко (ім’я забув), яку вбив німецький літак.




До 65-річчя Перемоги
Розділ: Люди району
 

Нещодавно в Киселівській ЗОШ відбулося свято “Від усієї душі”, присвячене 65-річчю Перемоги та 66-річчю визволення села від німецько-фашистських загарбників.

Саме в цей день відкрито Зал бойової слави. В урочистостях взяли участь директор школи Наталія Анатоліївна Ковальчук, її заступники, усі вчителі школи, учні 5-9 класів, ветерани війни та старожили села.

Цій зустрічі передувала тривала пошуково-дослідницька робота з військово-патріотичного виховання. Пошук захоплює! Пошукова робота – це альтернатива бездуховності. Погляд, звернений у минуле, заглиблює нас у таємницю людського буття, життя нашого народу, допомагає краще зрозуміти навколишній світ і своє місце в ньому.

Пошукова педагогіка стала засобом громадянського виховання, відновлення історичної пам’яті молодого покоління. Шкільний зал бойової слави став одним з навчально-виховних центрів. У цьому році вже втретє модернізовано зал бойової слави в школі. А створення його почалося в далекому 1980 році з ініціативи вчителів Найдьона Віктора Павловича та Шкуріної (Савун) Олени Іванівни.

Змінялися директори шкіл – на зміну Г.І.Бевзюк та М.І.Міщанинець прийшла   Н.А.Ковальчук, і кожного разу експозиції залу Слави змінювалися, доповнювалися, удосконалювалися. Ось і в цьому році пошукові загони 5-11 класів під керівництвом класних керівників зібрали матеріали з обласного архіву, листи, спогади очевидців, документи, записи із зустрічей з ветеранами війни, що допомогли створити тематичні стенди.

Відкрила свято директор школи Ковальчук Наталія Анатоліївна, а ведучою була Шкуріна (Савун) Олена Іванівна. Екскурсоводами стали Мельниченко Л.М. – по стенду “Світ напередодні війни”, Урсал Д.О. – по стенду “Йшла війна степами”, Каспер Антон – учень 5 класу, по стенду “Нам не забути дні війни – навіки в пам’яті вони”, Наконечна Люда – учениця 7 класу, по стенду “Безсмертна пам’ять”, Саф’яник Олександр – учень 6 класу, по стенду “Славне минуле – успішне майбутнє”, Шкуріна О.І. – “Стежками партизанської слави”, Проценко А.В. – “Воїни-інтернаціоналісти”, Нікітін Артем – учень 8 класу – “Вкарбовані у вічність”, Подкоритова Т.І. – “Відважні сини Таврії”.

До вашої уваги – спогади киселівців про важкі часи війни.




Найбільше господарство у селі
Розділ: Люди району
 

Олександр Васильович Довженко – голова найбільшого у селі Кірове фермерського господарства. Свою “Діану” він отримав у спадок від батька. Починали з 30 га землі, а зараз обробляє разом з орендованими і власними паями близько 650 га.

З осені засіяли озимі – пшеницю, ячмінь, ріпак. Зернові перезимували добре, а от половина ріпаку не витримала випробувань. Воно й  не дивно, адже посіяли його без достатньої вологи, і до зими він не встиг зміцніти. Завдання на весну – посіяти ярий ячмінь і соняшник. Вибір цих культур не став випадковим. Він підказаний багаторічним досвідом роботи на землі.

“Діана” має усю необхідну для роботи техніку. Але вік у неї солідний – 10, а то й 25 років. Щоб вона справно працювала, її ретельно і постійно ремонтують, витрачаючи на це значні кошти. Та придбати нову техніку самостійно поки що не під силу. Але й нема жодного бажання зв’язуватися з різними державними дотаціями і допомогами – клопоту багато, і за бюрократичною тяганиною працювати ніколи.

Праця на землі – справа важка і ризикована, особливо в наших кліматичних умовах. Для роботи використовують кожну погожу днину, навіть узимку. Весняний день рік годує, тож роботу в полі починають о 4 ранку. І працюють так, що часом пального, залитого у бак, до кінця світлового дня не вистачає – його підвозять у поле.

Протягом року у “Діані” працює 6-7 робітників, отримуючи заробітну плату не менше мінімальної. На неї робляться усі нарахування, тож час роботи у фермерському господарстві зараховується у трудовий стаж. У сезон кількість працівників збільшується удвічі. Усі дорожать роботою, бо як не верти, а працюють вони у рідному селі, і не треба десь далеко їхати, залишати дім і родину. Звичайно, не всі можуть дотримуватися трудової дисципліни, якої вимагає Олександр Васильович. Але кожному дають шанс. Якщо не виправдав довіри – що ж, доводиться прощатися.




“Дорогоцінний золотничок”
Розділ: Люди району
 

На превеликий жаль, учасників та свідків Великої Вітчизняної війни залишається все менше і менше. Тому-то їх розповіді для нас такі дорогі та цінні. У с. Правдине живе Олександра Степанівна Бойко, яка має репутацію чи не найдобрішої жінки у селі. Наразі їй 87 років, вона погано бачить, перенесла кілька важких операцій та має ясний розум, добру пам’ять. На долю Олександри Степанівни випало багато тяжких випробувань: сирітство, голод, війна… Ніщо не змогло зламати її характер, ставлення до людей, знищити оптимізм. Пропонуємо вам, шановні читачі, розповідь О.С.Бойко.

Почалася війна. Німці та румуни встановлювали свої порядки. Ганяли на роботу, не раз отримувала нагайкою по спині. Потім зігнали молодь села, оголосили, що випало нам велике щастя жити і працювати у великій Німеччині. Везли нас у розламаних вагонах, а вже була осінь. Чим ближче під’їжджали до пункту призначення, тим ставало холодніше і страшніше. Привезли нас до лісу, де німці будували лінію оборони. Розмістили у десяти бараках. На роботу ганяли кожного дня, а годували так, що ми ледве трималися на ногах: тарілочка гнилої брукви та прозорий шматочок хліба. Як ми ненавиділи цих нелюдів, як хотіли повернутися додому! Серце краялося від болю! Ввечері лежу знесилена на нарах, очі заплющу і згадую степовий Цареводар, теплий вітер, квіти, які мама завжди сіяла біля хати. Про те, що ось-ось прийдуть наші, всі ми здогадувалися, бо чули канонаду, яка наближалася з кожним днем. Дійшло до того, що поліцаї та гітлерівці розстрілювали людей у бараках. Ми втекли, заховалися. Ой, як не хотілося помирати, коли от-от мало прийти звільнення. Нам пощастило, радянські війська вибили клятих фашистів. Від щастя ми сміялися і заливалися слізьми, обіймалися, цілувалися і чекали, що нас відправлять додому.- Сім’я, у якій я народилася, жила у злиднях, хоча батьки важко працювали, матуся була вічно заклопотаною. Так сталося, що вона забула мій рік народження і у метриці з її слів записали 1924 рік. Вже пізніше мама пригадала, що народила мене у 1923. Бідна мамочка, як важко їй довелося нас піднімати, ставити на ноги. Мого батька разом з іншими правдинцями, було їх 99 душ, репресували. До школи ходити не довелося. Господь дав хорошу пам’ять, кмітливий розум – все це допомагало у житті. Може, тому вдалося вижити. Від інших дітей навчилася читати, писати, рахувати. 





Навігація
 
  • Новини сайту
  • У райдержадміністрації
  • У районній раді
  • Офіційно
  • Новини від організацій
  • Освіта
  • Ювілеї
  • Культура
  • Люди району
  • Нам пишуть
  • Спорт
  • Кримінал
  • Архів випусків в pdf-форматі
  • Це цікаво
  • Календар
     
    «    Октябрь 2014    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    31
     
    Друзі
     
  • Архів "Придніпровської зірки" у PDF
  • Агентство Промышленных Новостей
  • Опитування
     

    Міліція
    Суд
    ДАІ
    Прокуратура
    Податкова інспекція
    Пенсійний фонд
    Райдержадміністрація
    Райвійськкомат
    Поліклініка
    Лікарня
    РЕЗ і ЕМ
    ВАТ "Херсонгаз"


    id=
    Погода
     
    Білозерка 
    Популярне
     
    Цікаве
     
    Інформер
     
    Хмара тегів
     

    Требуется для просмотраFlash Player 9 или выше.

    Показать все теги
    Цікавинки
     
    Архів новин
     
    Август 2014 (7)
    Июль 2014 (1)
    Март 2014 (16)
    Июнь 2013 (1)
    Май 2013 (85)
    Апрель 2013 (74)
    Головна сторінка   |   Реєстрація   |   Додати новину   |   Нове на сайті   |   Про нас   |   Техпідтримка
    COPYRIGHT © 2009-2013 pridneprovka.org.ua All Rights Reserved.
    Created by aka Fudor :) © 2009-2013
    Усі права захищені pridneprovka.org.ua © 2009-2013