На околиці Чорнобаївки, поблизу залізниці, живе велика та дружна родина Мигалів. У Миколи і Ганни семеро дітей: шість хлопчиків та дівчинка. Вони не мають великих статків, але почуваються щасливими, адже вміють цінувати кожен день, на двох ділять радість і турботи, разом виховують дітей, будують плани на майбутнє. 

Микола та Ганна познайомились на дні народження спільної знайомої. 17-річний хлопець з репутацією розбишаки не зводив очей з сором’язливої  дівчини, молодшої за нього на два роки. Після закінчення свята запропонував провести  додому і отримав згоду. З тих пір вони не уявляють життя один без одного.  Мабуть, то  було кохання з першого погляду.  У селі довго ніхто не міг повірити, що Ганна зустрічається з Миколою. «На що він тобі здався такий, отямся, знайдеш собі когось більш гідного», – відмовляли її знайомі. Не схвалювали цих стосунків і батьки закоханих. Та Ганна і Микола ні на кого не звертали уваги і твердо вирішили одружитися.  Весілля зіграли в тісному родинному колі рівно через рік після знайомства.  Жили то в одних, то в інших батьків, згодом стали винаймати квартиру.  Молодята мріяли про народження дівчинки, але першим у родині з’явився хлопчик, якого назвали Сергієм. Пологи виявилися надзвичайно важкими, але не відбили у Ганни бажання ще мати дітей. Вона вирішила, що обов’язково народить дівчинку. Через сечокам’яну хворобу лікарі забороняли жінці вагітніти вдруге, але думки про дитину не полишали Ганну. Майже щоночі вона чула уві сні плач немовляти і здавалося, що скоро просто збожеволіє.  Розраду знайшла у церкві. Згодом на світ з’явився другий син Діма. З посмішкою Ганна згадує, як старший Сергій  скаржився бабусі: «Ну що вони мені оце купили? Зубів немає, ходити не може… Я ж просив нормального братика».  Через два роки Ганна стала матір’ю втретє. Цього разу вона знову ощасливила чоловіка хлопчиком, якого назвали на честь діда Петром. Коли сину виповнилось три роки, в родині з’явився Даня. Надзвичайно важкою для Ганни стала наступна вагітність: на восьмому місяці вона зламала ногу. Про той випадок згадує з жахом: «Я посковзнулась, впала і відчула неймовірний біль, прохала про допомогу перехожих, просила викликати “Швидку”, але ніхто не звертав уваги. Пролежала на морозі близько чотирьох годин, доки мені не допоміг якийсь чоловік». У жінки діагностували складний перелом ноги, який потребував негайної операції. Лікарі запропонували Ганні зробити кесарів розтин, але вона не погодилась. Вагітній жінці встановили на ногу апарат Єлізарова, з яким їй довелося народжувати. З пронизаною залізними спицями ногою Ганна проходила чотири місяці, ще три – у гіпсі. Доглядали за маленьким Іллею старші діти та чоловік, які завжди були поруч. Нагородою за терпіння та стійкість  стало народження донечки Лізи. Ганна до останнього не знала стать дитини. На ультразвуковому обстеженні лікар ніяк не могла побачити, хто саме повинен з’явитися на світ. Жінка почувалася найщасливішою людиною у світі, коли їй повідомили, що вона народила дівчинку. Радість переповнювала і Миколу. Ліза з’явилася на світ в першу хвилину 1 січня 2006 року. За вікном лікарні спалахували святкові салюти, а серце Ганни прискорено билось від  неймовірних почуттів. Через рік жінка знову завагітніла. Цьому маминому щастю на ім’я Женя сьогодні вже три роки.

Звичайно, діти - це не тільки наповнений радісним галасом дім, це й клопоти, переживання.

Напруженим у житті родини видався позаминулий рік. Діма, якому на той час виповнилося  тринадцять років, почав скаржитись на постійний головний біль. Хлопчика обстежили в одній з лікарень міста. Вирок медиків просто шокував батьків. У Діми виявили пухлину головного мозку, яку потрібно було терміново видаляти. Херсонські лікарі у складній операції відмовили та попередили, що після хірургічного втручання дитина може залишитись інвалідом. Ганна не могла до кінця повірити, що це сталося з її сином, але на місці сидіти не стала. У пошуках допомоги оббивала пороги чиновницьких кабінетів, їздила на консультацію до столичних лікарів та  постійно просила Бога про порятунок дитини. Гроші вдалося зібрати і Діму прооперували. Пухлина мала великий розмір, її успішне видалення Ганна вважає не інакше як дивом. На жаль, після складної операції хлопець не може займатись улюбленим видом спорту – вільною боротьбою. Проте у футбол все ж таки грає. «Я не можу заборонити цього і замкнути дитину в чотирьох стінах, йому потрібні ці емоції», - ділиться Ганна. Взагалі, спортом у сім’ї захоплюються всі хлопці. Мають діти й інші таланти. Ганна з гордістю демонструє грамоти та дипломи, які сини отримали у школі, таборах відпочинку і розповідає про вподобання кожного: «Діма в нас дуже любить готувати, навіть торти пече. Петро – вроджений артист. Правда, у школі себе чомусь не дуже проявляє, лише в позашкільних таборах. А ще він дуже гарно малює, якби-то вивчився на художника! Дані подобається займатись декоративно-прикладним мистецтвом. Разом з бабусею вони вишивають стрічками, плетуть із бісеру. Ну, а Ліза і Женя поки що  маленькі».

Без порядку та дисципліни у великій сім’ї ніяк не можна. Свої усталені правила поведінки та обов’язки існують і в Мигалів. Діти слідкують за порядком у своїх кімнатах, допомагають по господарству. Батьки виховують у них ввічливість, порядність, відповідальність, а сини та донька ніколи не влаштовують істерик через якісь забаганки, адже добре знають, що батьки і так роблять для них все можливе. Вміють Мигалі не лише працювати, а й відпочивати. Для цього, переконана Ганна, не завжди потрібно виїжджати до міста, витрачати багато коштів. На вихідних вони часто влаштовують невеличкі сімейні пікніки у лісосмузі поблизу дому. У родині ніколи не забувають про дні народження та релігійні свята.

Незабаром подружжя Мигаль святкуватиме двадцяту річницю весілля. Колись їх відмовляли від створення сім’ї, сьогодні у почуттях Ганни та Миколи ніхто не сумнівається. Турботи про дітей приносять батькам лише задоволення, а любов, яка панує у родині, допомагає долати будь-які труднощі. Сімейне щастя вони бережуть, як найдорожчий скарб.

Наталія СВИРИДА