Мій дідусь, Василь Лукич Жуков, народився 16 лютого 1927 року у Станіславі, в родині рибалок. Нелегкими були у нього юнацькі роки: коли виповнилося 14, почалася Велика Вітчизняна війна. У 1943 році вигнали всіх станіславців із села, люди шукали притулок скрізь, де могли: на свинарниках, у степах, копицях. Німці і румуни відправляли молодь на роботу до Німеччини, потрапив і мій дідусь до етапу. Гнали молодь у Копані, а звідти відправляли залізницею до Німеччини. Етап, в якому був дідусь, гнали до залізничного переїзду, і там зробили привал. У тій місцевості були копиці соломи, і дідусь зі своїм двоюрідним братом непомітно заховалися в них. Після привалу етап погнали далі, а одного з солдат залишили перевірити, чи всі пішли. Чи то солдат не помітив їх, чи пожалів, та через деякий час зробив два постріли і побіг наздоганяти етап. А дідусь з братом діждалися темряви і вирушили до станіславських хуторів. Там вони зустрілися з матір’ю, сестрою, дворічним братиком. Додому повертатися було неможливо, всі люди пішли в село Пузирі, що в Миколаївській області. Там було народу з усього району! Будинки переповнені, але на вулиці не залишили нікого. Пустила їх одна бабуся в курник. Шість чоловік поселились в ньому, спали “покотом”. Зима тоді була дуже холодна, і всі були раді, що хоч такий дах є над головою. Ходити селом не ризикували, можна було потрапити в етап. Так і сталося знову з дідусем. Але пощастило: відпустили їх взяти з собою одяг і їжу. Дідусь заховався в яму, повну снігу, і просидів в ній добу, поки етап не відправили. До 13 березня 1944 року переховувався він з родичами в тому курнику на околиці села.

13 березня ледь не розстріляли, але доля знову посміхнулася дідусеві, і не лише йому. Цього дня румуни, відступаючи, зганяли людей в корівник, який хотіли запалити разом з ними. Але не встигли, бо радянські війська вчасно зайшли в село. Станіслав звільнили 14 березня. Мій дідусь одним з перших повернувся в село. Цього ж дня пішов до військового штабу, де його призначили возити боєприпаси із Рибальчого. Дідусь виріс на березі, добре орієнтувався на місцевості, особливо на тій стороні. Це стало у великій нагоді, бо не так просто було туди дістатися. Дідусь знав короткий шлях, менш небезпечний, не прямо через лиман, а по-під берегом по річці Крякусі. В Рибальчому брали боєприпаси і швидко доставляли у Станіслав. А із Станіславу везли поранених бійців. Одного разу човен ледве не розстріляв німецький літак, який летів у бік Рибальчого. Та чомусь змінив курс і почав бомбити понтони, які знаходились на мілкому березі біля Станіславу. Перевезення поранених та боєприпасів тривало до визволення Миколаєва.

15 березня 1945 року дідуся зарахували бійцем 25-го учбового полку 35-ї дивізії 3-го українського фронту. Незабаром закінчилася війна, полк розформували і мого дідуся відправили на Чорноморський флот у І бригаду тральщиків. Після учбової частини дідусь служив на тральщику “Искатель”. Всіх матросів вишикували на пірсі, перед ними виступив капітан третього рангу В.Стишенко, який сказав, що війна закінчилася, а для них вона тільки починається. І це було дійсно так, щодня доводилося підривати витралені міни. Були дні, коли підривали до 14 мін. Довелося дідусеві тралити міни по всьому Чорному морі, навіть у Румунії, Болгарії. Окрім Турції, побував в усіх чорноморських портах. Був і в Херсоні та Миколаєві. У мирний час, із 1946 по 1952 рік, у нього 214 днів бойових дій. За це має медаль “За бойові заслуги”, орден “За мужність” та ювілейні медалі.

Дуже багато цікавого розповідає мені дідусь про події того часу. Я люблю свого дідуся і пишаюся ним.

Ірина КОВАЛЬЧУК,

учениця 6-Б класуСтаніславської ЗОШ