Війна, раптово увірвавшись у життя, забирала з хат годувальників, дорогих серцю людей. Так сталося і в житті Єлизавети Петрівни Марчук. Чи зможемо ми, нинішнє покоління, оплатити борг тим, хто віддав війні найрідніших людей?

… У 1922 році на Хмельниччині у селянській родині з’явилася на світ первістка-донечка Ліза. Батьки працювали у колгоспі. Ліза, як найстарша, була першою помічницею у господарстві й на городі, доглядала трьох менших дітей. До школи ходила лише чотири роки. А потім теж пішла працювати у колгосп – збирати довгоносиків, виконувати інші роботи, які легші. Дитинство і юність минали у важкій роботі – вдома і на колгоспному полі. У жовтні 1940 року вийшла заміж за Івана – старшого на 10 років вдівця з двома маленькими доньками. Працював він у сільраді, мав звання старшого лейтенанта, часто бував у відрядженнях. А Ліза вдома, з двома дітьми. З новою мамою вони швидко знайшли спільну мову, та й жінці було з ними легко, адже вдома бавила молодших брата і сестру. Планувало подружжя переїхати з дітьми у Кам’янець. Та не судилося…

22 червня оголосили, що почалася війна. На другий день Івана мобілізували. Лінія фронту насувалася дуже швидко, і нікого у селі не встигли забрати на фронт. Чоловікових дітей взяли до себе його батьки, а Ліза повернулася додому. Нічого не знала про свого Івана, живий він чи загинув, аж поки через село не йшов один чоловік, який утік з німецького полону. Він і повідомив, що бачив там пораненого Івана. У жовтні 1941 року у Єлизавети Петрівни народилася донечка Олена.

Важкими були роки окупації, але в господі залишалися чоловіки – батька, брат. А для селянської родини присутність хазяїна – велика справа. У 1944 році, після звільнення села від німецько-фашистських окупантів, батько й брат пішли на фронт. Тоді ж Єлизавета Петрівна отримала офіційне повідомлення, де було  написано, що чоловік її пропав безвісти.

У 1946 році померла мама, і Ліза залишилася з трьома дітьми – донькою Оленою та молодшими братом і сестрою, яким тоді було 12 та 8 років. Весь світловий день працювала у колгоспі. З жахом згадує ті часи: у селі жінки та дівчата, і ще шестеро старих чоловіків. Усі роботи виконували вручну: гній по полю на плечах розносили, на жнивах косили косами, снопи в’язали, зносили їх. Від важкої роботи рук і ніг не відчували. Натомість майже нічого не отримували, адже заробітної плати у колгоспах не було. Наприкінці року давали трохи грошей на мішок збіжжя, який на плечах можна принести. Якби не город та домашнє господарство, то й не знає Єлизавета Петрівна, як би вижила з трьома дітьми.

Батько з війни не повернувся, загинув на Тернопільщині, брат, дякувати Богу, залишився живий, але ще п’ять років після війни служив в армії. Єлизавета Петрівна заміж так і не вийшла, за щоденною виснажливою працею і турботами про дітей було не до цього. Підростали молодші брат із сестрою, теж працювали у колгоспі. Потім поїхали на Донбас, а з часом оселилися у Білозерці.

Молодша сестра весь час гукала їх до себе, і в травні 1965 року жінка з донькою переїхала до Білозерки. Спочатку винаймали квартиру, працювали: Єлизавета Петрівна – на полі, Олена – на фермі. Ніби й робота така ж, як і в рідному селі, але життя їм видалося справжнім раєм: у будинках електрика (їх село лише у 1965 році електрифікували), за водою не треба ходити до криниці, робота – з 8 до 17, ще й привезуть туди і звідти (вдома доводилося по три кілометри в поле на роботу ходити), щомісяця отримують зарплату, є відпустка, лікарняні. Згодом у них з’явилось власне житло. Олена вийшла заміж. “Зять у мене – золота людина, - говорить Єлизавета Петрівна, - справжній господар, турботливий чоловік і батько”. З цим погодиться кожен, хто знає Володимира Дмитровича Ткача. А знає його чи не кожен другий у Білозерці, адже він не один рік завідував фермою у “Батумському”.

Єлизавета Петрівна оточена любов’ю і турботою доньки і зятя, двох онуків. Безмежно люблять її двоє правнуків. І хоч часом у жінки болить серце, але руки, звиклі до праці, постійно знаходять роботу. Як занедужає – полежить, відпочине, вип’є ліки, а потім потихеньку і їсти приготує, і в хаті прибере, і город попорає. І хоч кажуть рідні, що годі працювати, але Єлизавета Петрівна не може інакше. “У роботі час швидше минає, та й жити цікавіше”, - говорить вона. Знаходить жінка час, щоб і газету почитати, і телевізор подивитися. Щиро переймається долею сучасного покоління: “Скільки ж безробітних тепер у країні, а екологія яка – то Чорнобиль, то ще якась напасть…” Але чи можливо порівняти нинішні негаразди з тими поневіряннями, які випали на долю покоління, до якого належить Єлизавета Петрівна?

Вікторія Ружина