Згадуються їм бої, походи, живі і мертві однополчани, дороги відступу, оточення, наступу…

Павло Никифорович Муренець народився 16 березня 1921 року в селі Широка Балка. За 8 місяців до початку Великої Вітчизняної війни був призваний на дійсну військову службу, яку розпочав у Баку, у зенітній частині. Тому і на війні - з першого і до останнього пострілу. Сьогодні про це нагадують пожовклі фотографії, численні нагороди і спогади сивочолого ветерана.

Служив він у військах зв’язку, а потім - в артилерії та військах протиповітряної оборони. Розпочав свій фронтовий шлях Павло Никифорович у запеклих боях під Москвою. Поруч з Мінським шосе батарея, закопавшись у землю, била по літаках ворога, а потім – по танках. Павло Никифорович на зенітній установці був 1-им номером, а коли загинув командир, замінив його. Добре пам’ятає ветеран тяжкі бої на лінії Москва – Брест… Потім -  з 1943 року і до кінця війни - захищав від противника небо над Москвою. Після 9 травня 1945 року артилерійсько-зенітну дивізію розформували і Павла Никифоровича направили до авіаційної частини, готували до боїв з японцями. Понад рік прослужив він у авіації, а загалом, від дня свого призову, тривала його служба шість років. За мужність у боях, за кількість підбитих ворожих танків нагороджений ветеран орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню, орденом “За мужність”, медалями “Георгій Жуков”, “За оборону Москви”, “Захиснику Батьківщини”. Всього він має 15 орденів та медалей.

Після демобілізації повернувся у рідне село. Тут, працюючи у колгоспі, познайомився із вдовою-солдаткою Лідією, яка сама виховувала трьох дітей: Людмилу, Євгенію та Сашка. Одружилися. Батьки працювали у колгоспі, діти вчилися у школі, допомагали вдома по господарству, зростали гарними, добрими людьми. Хоч і не рідні вони Павлу Никифоровичу, але виховував, як своїх, піклувався, був дуже уважним до них. Коли виросли, створили власні родини, і батьки допомагали кожному з них. Не грошима, звичайно (які тоді гроші були!), а фізично: гуртом будували дітям хати.

У 2002 році померла Лідія Олександрівна. Але не залишається дідусь Павло сам: діти та онуки завжди поруч з ним. Чудово, що у свої 90 років Павло Никифорович зберіг прекрасну пам’ять, почуття гумору. Вік позначився тим, що він втратив зір. Але  все одно не залишають своєю увагою ветерана сільська бібліотека, школярі. Знов і знов звертаються до нього, молодь з цікавістю слухає розповіді бувалого солдата. А Павло Никифорович радить надійно охороняти мирне небо, зміцнювати могутність своєї Батьківщини. Бо, за його словами, немає більшого щастя, ніж праця під мирним небом, веселий сміх малюка і сповнені радістю очі матері.

Наталія ЯНОВСЬКА,

Олена ЦУРКАН