Основний обов’язок щодо життєзабезпечення та виховання дитини, отримання нею фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку, покладений на батьків або осіб, які їх замінюють.

Виховання — це різнобічний процес, з величезною кількістю елементів та нюансів. Важливою умовою нормального життя дітей є їх правильне виховання в сім’ї. Досвід свідчить, що там, де батьки приділяють належну увагу навчанню й вихованню своїх дітей, стежать за дотриманням режиму дня, учні добре навчаються і зразково поводяться в школі й поза нею.

На жаль, є батьки, які забувають, що виховання дітей - це їх обов’язок. Вони не знають і не хочуть знати, де бувають і що роблять їхні діти після закінчення уроків. Наведемо приклад. Громадянин Т. постійного місця роботи не має, не виконує ніяких громадських доручень. Здавалось би, що він має час, щоб бути уважним до свого єдиного сина. Але виходить зовсім не так. За три роки батько жодного разу не запитав у матері, де знаходиться син. А той, не відчуваючи за собою ніякого контролю, щовечора до опівночі блукав по селу, оббивав пороги сільського клубу, вчився курити і лаятися. Вчителі не раз ставила радили батькові приділяти більше уваги вихованню сина, але він зневажав поради і настанови. Внаслідок батьківської безтурботності син став розбещеним, недисциплінованим підлітком.

В окремих випадках навіть самий уклад сімейного життя дає дітям дуже поганий зразок для наслідування. Дитина з перших років свого свідомого життя звикає до того, що батьки ні за що і ні перед ким не відповідають. Діти роблять із вчинків батьків відповідні висновки: можна обманювати, і це проходитиме безкарно. Вони вчаться лицемірити, без поважних причин пропускають заняття у школі, відмовляються від суспільно корисної праці.

На околиці Чорнобаївки, поблизу залізниці, живе велика та дружна родина Мигалів. У Миколи і Ганни семеро дітей: шість хлопчиків та дівчинка. Вони не мають великих статків, але почуваються щасливими, адже вміють цінувати кожен день, на двох ділять радість і турботи, разом виховують дітей, будують плани на майбутнє. 

Микола та Ганна познайомились на дні народження спільної знайомої. 17-річний хлопець з репутацією розбишаки не зводив очей з сором’язливої  дівчини, молодшої за нього на два роки. Після закінчення свята запропонував провести  додому і отримав згоду. З тих пір вони не уявляють життя один без одного.  Мабуть, то  було кохання з першого погляду.  У селі довго ніхто не міг повірити, що Ганна зустрічається з Миколою. «На що він тобі здався такий, отямся, знайдеш собі когось більш гідного», – відмовляли її знайомі. Не схвалювали цих стосунків і батьки закоханих. Та Ганна і Микола ні на кого не звертали уваги і твердо вирішили одружитися.  Весілля зіграли в тісному родинному колі рівно через рік після знайомства.  Жили то в одних, то в інших батьків, згодом стали винаймати квартиру.  Молодята мріяли про народження дівчинки, але першим у родині з’явився хлопчик, якого назвали Сергієм. Пологи виявилися надзвичайно важкими, але не відбили у Ганни бажання ще мати дітей. Вона вирішила, що обов’язково народить дівчинку. Через сечокам’яну хворобу лікарі забороняли жінці вагітніти вдруге, але думки про дитину не полишали Ганну. Майже щоночі вона чула уві сні плач немовляти і здавалося, що скоро просто збожеволіє.  Розраду знайшла у церкві. Згодом на світ з’явився другий син Діма. З посмішкою Ганна згадує, як старший Сергій  скаржився бабусі: «Ну що вони мені оце купили? Зубів немає, ходити не може… Я ж просив нормального братика».  Через два роки Ганна стала матір’ю втретє. Цього разу вона знову ощасливила чоловіка хлопчиком, якого назвали на честь діда Петром. Коли сину виповнилось три роки, в родині з’явився Даня. Надзвичайно важкою для Ганни стала наступна вагітність: на восьмому місяці вона зламала ногу.

Як знайти свою справжню половинку? Що таке сімейне щастя і у яких краях його шукати? Багато молодих людей переймаються цими питаннями. Тих, хто знайшов відповіді на них, можна назвати цілком щасливими. Але щастя в родині залежить не лише від стосунків між чоловіком та дружиною, левову його частку у сімейне коло вносять діти: своїми вчинками сьогодні і мріями на майбутнє.

Подружжя Сергія та Вікторії Ремез із Надеждівки можна вважати щасливим, принаймні, вони цього не заперечують. До своєї зустрічі обидва зазнали розчарувань у сімейному житті, їх перші родини розпалися. Але коли вперше поглянули у вічі одне одному, відразу зрозуміли – оце воно, справжнє. Через дев’ять днів після знайомства Сергій представив кохану своїм батькам, а вже через три місяці зіграли весілля. Дуже важливим було для Сергія питання, чи погодиться майбутня дружина жити в селі, адже сама міська. Та Вікторія, не вагаючись, відповіла “Так!” і це вирішило все.

Вони створили родину у нелегкі часи дефіциту роботи, зарплати, можливостей. Спочатку жили разом з батьками Сергія, потім придбали власний невеличкий будиночок.

Із народженням первістка Руслана Вікторія залишила роботу, Сергій зараз працює охоронником у школі, а у вільний час підробляє ремонтом квартир. Великих статків родина не має, але це не заважає їм радіти життю, кохати й поважати одне одного, виховувати дітей справжніми особистостями.

Мій дідусь, Василь Лукич Жуков, народився 16 лютого 1927 року у Станіславі, в родині рибалок. Нелегкими були у нього юнацькі роки: коли виповнилося 14, почалася Велика Вітчизняна війна. У 1943 році вигнали всіх станіславців із села, люди шукали притулок скрізь, де могли: на свинарниках, у степах, копицях. Німці і румуни відправляли молодь на роботу до Німеччини, потрапив і мій дідусь до етапу. Гнали молодь у Копані, а звідти відправляли залізницею до Німеччини. Етап, в якому був дідусь, гнали до залізничного переїзду, і там зробили привал. У тій місцевості були копиці соломи, і дідусь зі своїм двоюрідним братом непомітно заховалися в них. Після привалу етап погнали далі, а одного з солдат залишили перевірити, чи всі пішли. Чи то солдат не помітив їх, чи пожалів, та через деякий час зробив два постріли і побіг наздоганяти етап. А дідусь з братом діждалися темряви і вирушили до станіславських хуторів. Там вони зустрілися з матір’ю, сестрою, дворічним братиком. Додому повертатися було неможливо, всі люди пішли в село Пузирі, що в Миколаївській області. Там було народу з усього району! Будинки переповнені, але на вулиці не залишили нікого. Пустила їх одна бабуся в курник. Шість чоловік поселились в ньому, спали “покотом”. Зима тоді була дуже холодна, і всі були раді, що хоч такий дах є над головою. Ходити селом не ризикували, можна було потрапити в етап. Так і сталося знову з дідусем. Але пощастило: відпустили їх взяти з собою одяг і їжу. Дідусь заховався в яму, повну снігу, і просидів в ній добу, поки етап не відправили. До 13 березня 1944 року переховувався він з родичами в тому курнику на околиці села.

13 березня ледь не розстріляли, але доля знову посміхнулася дідусеві, і не лише йому. Цього дня румуни, відступаючи, зганяли людей в корівник, який хотіли запалити разом з ними. Але не встигли, бо радянські війська вчасно зайшли в село. Станіслав звільнили 14 березня. Мій дідусь одним з перших повернувся в село. Цього ж дня пішов до військового штабу, де його призначили возити боєприпаси із Рибальчого. Дідусь виріс на березі, добре орієнтувався на місцевості, особливо на тій стороні. Це стало у великій нагоді, бо не так просто було туди дістатися. Дідусь знав короткий шлях, менш небезпечний, не прямо через лиман, а по-під берегом по річці Крякусі. В Рибальчому брали боєприпаси і швидко доставляли у Станіслав. А із Станіславу везли поранених бійців. Одного разу човен ледве не розстріляв німецький літак, який летів у бік Рибальчого. Та чомусь змінив курс і почав бомбити понтони, які знаходились на мілкому березі біля Станіславу. Перевезення поранених та боєприпасів тривало до визволення Миколаєва.

15 березня 1945 року дідуся зарахували бійцем 25-го учбового полку 35-ї дивізії 3-го українського фронту. Незабаром закінчилася війна, полк розформували і мого дідуся відправили на Чорноморський флот у І бригаду тральщиків. Після учбової частини дідусь служив на тральщику “Искатель”. Всіх матросів вишикували на пірсі, перед ними виступив капітан третього рангу В.Стишенко, який сказав, що війна закінчилася, а для них вона тільки починається. І це було дійсно так, щодня доводилося підривати витралені міни. Були дні, коли підривали до 14 мін. Довелося дідусеві тралити міни по всьому Чорному морі, навіть у Румунії, Болгарії. Окрім Турції, побував в усіх чорноморських портах. Був і в Херсоні та Миколаєві. У мирний час, із 1946 по 1952 рік, у нього 214 днів бойових дій. За це має медаль “За бойові заслуги”, орден “За мужність” та ювілейні медалі.

Дуже багато цікавого розповідає мені дідусь про події того часу. Я люблю свого дідуся і пишаюся ним.

Ірина КОВАЛЬЧУК,

учениця 6-Б класуСтаніславської ЗОШ

Війна, раптово увірвавшись у життя, забирала з хат годувальників, дорогих серцю людей. Так сталося і в житті Єлизавети Петрівни Марчук. Чи зможемо ми, нинішнє покоління, оплатити борг тим, хто віддав війні найрідніших людей?

… У 1922 році на Хмельниччині у селянській родині з’явилася на світ первістка-донечка Ліза. Батьки працювали у колгоспі. Ліза, як найстарша, була першою помічницею у господарстві й на городі, доглядала трьох менших дітей. До школи ходила лише чотири роки. А потім теж пішла працювати у колгосп – збирати довгоносиків, виконувати інші роботи, які легші. Дитинство і юність минали у важкій роботі – вдома і на колгоспному полі. У жовтні 1940 року вийшла заміж за Івана – старшого на 10 років вдівця з двома маленькими доньками. Працював він у сільраді, мав звання старшого лейтенанта, часто бував у відрядженнях. А Ліза вдома, з двома дітьми. З новою мамою вони швидко знайшли спільну мову, та й жінці було з ними легко, адже вдома бавила молодших брата і сестру. Планувало подружжя переїхати з дітьми у Кам’янець. Та не судилося…

22 червня оголосили, що почалася війна. На другий день Івана мобілізували. Лінія фронту насувалася дуже швидко, і нікого у селі не встигли забрати на фронт. Чоловікових дітей взяли до себе його батьки, а Ліза повернулася додому. Нічого не знала про свого Івана, живий він чи загинув, аж поки через село не йшов один чоловік, який утік з німецького полону. Він і повідомив, що бачив там пораненого Івана. У жовтні 1941 року у Єлизавети Петрівни народилася донечка Олена.

Важкими були роки окупації, але в господі залишалися чоловіки – батька, брат. А для селянської родини присутність хазяїна – велика справа. У 1944 році, після звільнення села від німецько-фашистських окупантів, батько й брат пішли на фронт. Тоді ж Єлизавета Петрівна отримала офіційне повідомлення, де було  написано, що чоловік її пропав безвісти.

У 1946 році померла мама, і Ліза залишилася з трьома дітьми – донькою Оленою та молодшими братом і сестрою, яким тоді було 12 та 8 років. Весь світловий день працювала у колгоспі. З жахом згадує ті часи: у селі жінки та дівчата, і ще шестеро старих чоловіків. Усі роботи виконували вручну: гній по полю на плечах розносили, на жнивах косили косами, снопи в’язали, зносили їх. Від важкої роботи рук і ніг не відчували. Натомість майже нічого не отримували, адже заробітної плати у колгоспах не було. Наприкінці року давали трохи грошей на мішок збіжжя, який на плечах можна принести. Якби не город та домашнє господарство, то й не знає Єлизавета Петрівна, як би вижила з трьома дітьми.

Батько з війни не повернувся, загинув на Тернопільщині, брат, дякувати Богу, залишився живий, але ще п’ять років після війни служив в армії. Єлизавета Петрівна заміж так і не вийшла, за щоденною виснажливою працею і турботами про дітей було не до цього. Підростали молодші брат із сестрою, теж працювали у колгоспі. Потім поїхали на Донбас, а з часом оселилися у Білозерці.

Згадуються їм бої, походи, живі і мертві однополчани, дороги відступу, оточення, наступу…

Павло Никифорович Муренець народився 16 березня 1921 року в селі Широка Балка. За 8 місяців до початку Великої Вітчизняної війни був призваний на дійсну військову службу, яку розпочав у Баку, у зенітній частині. Тому і на війні - з першого і до останнього пострілу. Сьогодні про це нагадують пожовклі фотографії, численні нагороди і спогади сивочолого ветерана.

Служив він у військах зв’язку, а потім - в артилерії та військах протиповітряної оборони. Розпочав свій фронтовий шлях Павло Никифорович у запеклих боях під Москвою. Поруч з Мінським шосе батарея, закопавшись у землю, била по літаках ворога, а потім – по танках. Павло Никифорович на зенітній установці був 1-им номером, а коли загинув командир, замінив його. Добре пам’ятає ветеран тяжкі бої на лінії Москва – Брест… Потім -  з 1943 року і до кінця війни - захищав від противника небо над Москвою. Після 9 травня 1945 року артилерійсько-зенітну дивізію розформували і Павла Никифоровича направили до авіаційної частини, готували до боїв з японцями. Понад рік прослужив він у авіації, а загалом, від дня свого призову, тривала його служба шість років. За мужність у боях, за кількість підбитих ворожих танків нагороджений ветеран орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню, орденом “За мужність”, медалями “Георгій Жуков”, “За оборону Москви”, “Захиснику Батьківщини”. Всього він має 15 орденів та медалей.

Після демобілізації повернувся у рідне село. Тут, працюючи у колгоспі, познайомився із вдовою-солдаткою Лідією, яка сама виховувала трьох дітей: Людмилу, Євгенію та Сашка. Одружилися. Батьки працювали у колгоспі, діти вчилися у школі, допомагали вдома по господарству, зростали гарними, добрими людьми. Хоч і не рідні вони Павлу Никифоровичу, але виховував, як своїх, піклувався, був дуже уважним до них. Коли виросли, створили власні родини, і батьки допомагали кожному з них. Не грошима, звичайно (які тоді гроші були!), а фізично: гуртом будували дітям хати.

У 2002 році померла Лідія Олександрівна. Але не залишається дідусь Павло сам: діти та онуки завжди поруч з ним. Чудово, що у свої 90 років Павло Никифорович зберіг прекрасну пам’ять, почуття гумору. Вік позначився тим, що він втратив зір. Але  все одно не залишають своєю увагою ветерана сільська бібліотека, школярі. Знов і знов звертаються до нього, молодь з цікавістю слухає розповіді бувалого солдата. А Павло Никифорович радить надійно охороняти мирне небо, зміцнювати могутність своєї Батьківщини. Бо, за його словами, немає більшого щастя, ніж праця під мирним небом, веселий сміх малюка і сповнені радістю очі матері.

Наталія ЯНОВСЬКА,

Олена ЦУРКАН

Чорнобиль… При згадуванні цього слова перед очима постають фрагменти з документальних стрічок про трагедію, яка трапилась в Україні чверть століття тому. Спорожнілі міста, сполохані люди, тріскіт дозиметрів, панічний страх. Через екологічну катастрофу про нашу країну заговорив увесь світ. Скільки страшної правди було приховано тоді від людей, та найдорожчу ціну заплатили ліквідатори аварії.

На обліку в районному управлінні праці та соціального захисту населення знаходиться 443 постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, з них 38 інвалідів І категорії, 117 жителів району мають ІІ категорію, у тому числі 84 ліквідатори, 128 - ІІІ категорію, з них 14 ліквідаторів, 7 вдів ліквідаторів (ІV категорія) та 127 дітей чорнобильців.

Зокрема, у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 26 квітня по 4 травня 1986 року брав участь Василь Іванович Шевченко, якого після отримання величезної дози опромінення евакуювали з небезпечної зони разом з дружиною та двома доньками. Свідком подій двадцятип’ятилітньої давнини став і Євген Петрович Ільчук. До Чорнобилю він потрапив відразу після призову в армію, працював ліквідатором у 30-кілометровій зоні протягом двох місяців, внаслідок чого сьогодні має інвалідність. З вересня по жовтень 1986 року перебувала там і Людмила Володимирівна Романчук. На радіаційно забрудненій території жінка працювала медичною сестрою. У 19 років до Чорнобиля направили Тетяну Миколаївну Шевченко. Дівчина-зв’язківець навіть не уявляла, на яку небезпеку наражалася. У місті вона пробула місяць.

Можна з упевненістю сказати, що Музиківці пощастило з медичним обслуговуванням. Дуже тісно співпрацюють тут колективи амбулаторії, станції “Швидкої допомоги”, соціальні працівники і патронажна медсестра Товариства Червоного Хреста. Саме про неї, Євдокію Дмитрівну Церковну, розповімо вам сьогодні.

Народилася вона в Одеській області, у 1952 році закінчила семирічку і вступила до Білгород-Дністровського медичного училища. Через три роки отримала фах акушерки і за направленням поїхала на Херсонщину, у Воскресенівку, що в Іванівському районі. Зустрілася тут зі своєю “половинкою” – Володимиром Антоновичем Строканем. Коли Володимир закінчив військове училище, молоде подружжя поїхало через усю країну до місця його призначення – на Далекий Схід. На Україну повернулися, коли Володимир Антонович вийшов у відставку, на початку 80-х років. Йому запропонували працювати в Музиківській школі – навчати хлопців військовій справі. Євдокія Дмитрівна спочатку влаштувалася в хірургічне відділення обласної лікарні. Десь через півроку перейшла на роботу до психіатричної лікарні – ближче до села, легше добиратися додому. Згодом захворіла її матуся, і родина вирішила, що потрібно Євдокії Дмитрівни залишити роботу. Та й вік уже був пенсійний, можна “відпочивати”.

Багато труднощів та негараздів довелося перенести жінці за своє життя. Але найтяжче стало, коли у 2002 році захворів чоловік. Важко було не стільки фізично, скільки морально: невблаганна хвороба щодня змінювала коханого, а він цього навіть не розумів. У 2006 році Володимира Антоновича не стало…

Саме в цей час сільський голова Музиківки О.А.Лейбзон підняв питання про те, що у селі немає представника Товариства Червоного Хреста. А потреба у такій людині була велика. Євдокія Дмитрівна навіть не думала – не гадала, щоб знов почати працювати. Але у сільського голови і головного лікаря амбулаторії Л.І.Плахтир навіть сумніву щодо цього не виникло: звичайно ж – тільки Євдокія Дмитрівна! Знали її добре, бо колись з півроку працювала у селі акушеркою. Не відразу, але погодилась зайнятися не знайомою тоді справою.

Ось уже близько двох років не уявляють у селі, що б робили без допомоги патронажної сестри. Л.І.Плахтир дуже цінує професіоналізм Євдокії Дмитрівни, адже вона за потреби може сама й кардіограму хворому зробити, і аналіз крові. І ліки потрібні підбере, сама ж і купити їх може та доставити просто додому. Бригади “Швидкої допомоги” теж відчувають підтримку і допомогу: Євдокія Дмитрівна обов’язково навідає вранці тих, до кого вночі виїздили медики, перевірить, чи все гаразд. Як говорить Л.І.Плахтир, завдяки допомозі вправної червонохрестівки можна навіть відкривати денний стаціонар вдома: вона і крапельницю підключить, і навчить, як масаж робити, допоможе реабілітуватися після інсульту. Літні та слабі люди з її допомогою відвідують обласну або районну лікарні.

Сільський голова теж у захваті від роботи Є.Д.Церковної. Говорить, аби ще одну таку людину в село, то і взагалі не виникало б питань щодо допомоги ветеранам, літнім та самотнім людям. Спеціаліст з питань соціального захисту та охорони дитинства Музиківської сільради Н.В.Бойко, яка дуже тісно співпрацює з патронажною сестрою, говорить про неї, як про чудового діагноста, яка працює на рівні лікаря. До того ж, Євдокія Дмитрівна займається в селі ще й збором гуманітарного одягу. Написала статтю в місцеву сільську газету, що виникла така потреба, і люди відразу відгукнулися. Окрім своїх безпосередніх обов’язків, ця чудова жінка бере участь практично у всіх сільських медичних та соціальних справах. Хоч і не зобов’язана вона щодня ходити на “п’ятихвилинки” в амбулаторію, але завжди тут, аби бути в курсі справ, знати, кому необхідна допомога.

Підопічні Євдокії Дмитрівни дуже тепло відгукуються про неї. Інакше і бути не може, бо вона не лише тиск зміряє, серце прослухає, ін’єкцію зробить, поцікавиться самопочуттям, а й дасть слушну пораду, зверне увагу на те, що й самі хворі іноді не помічають. Коли треба, то й декілька разів на день навідається до людини, аби впевнитися, що все гаразд.

Щодня у будь-яку погоду, на будь-яку вулицю Музиківки поспішає зі своєю червонохресною сумкою дуже чуйна, уважна, кмітлива, вправна патронажна сестра, аби допомогти, вберегти від біди, заспокоїти, розрадити… Дійсно, чарівна фея милосердя!

Олена ЦУРКАН.

Осмислюючи минуле й зазираючи у майбутнє, ми завжди, окрім прикладу та досвіду батьків, спираємося на прекрасний приклад наших вчителів. Вони стали для нас, спочатку  малих невмійок, а потім старших, одвічними світилами. Незалежно від того, скільки ми “намотали” років і чого на життєвій ниві досягли. Авторитет справжнього вчителя завжди незаперечний для учнів. 

Однією із найяскравіших особистостей, яка завжди освітлювала життєві горизонти багатьох випускників Станіславської середньої школи, впливала на формування художніх смаків  земляків, знань шкільної юні та навіть на її вибір життєвого шляху, є  наш шанований вчитель, класний керівник у старших класах, людина високих обдарувань Анатолій Михайлович Келін. Своїм творчим горінням він пробуджував і односельців, і колег-учителів, і учнів та заохочував до розвитку і самопізнання. Захоплюють його творча та педагогічна багатогранність, спрага невпинного професійного удосконалення (музичне, вокальне, самодіяльне театральне мистецтво, талант вчителя фізики, виробничого навчання, вихователя, керівника учбового процесу).   Він мовби засвідчував, яким має бути вчитель майбутнього – людиною потужного інтелекту, різнобічних інтересів та високої працьовитості.

Музичні здібності, талант до співу почали проявлятися в Анатолія Келіна ще в шкільні роки. Розкриттю їх сприяли творчі традиції села та школи, приклад вчителя-самоука Сили Микитовича Кравченка, одного із сподвижників майбутнього майстра театру і кіно Юрія Васильовича Шумського, який на початку 20-х років очолював Станіславський народний театр. Під силу юнакові були навіть «дорослі» партії. Так, з обласної газети «Наддніпрянська правда» дізнаюсь про одну із вистав на сцені повоєнного Станіслава – опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Як свідчив рецензент, зі сцени звучали чудові голоси: дует Одарки і Карася виконували піонервожата школи Ніна Божко та учень дев’ятого класу Анатолій Келін…

25-27 березня у Харкові проходив Чемпіонат Європи з таеквон-до серед юнаків та юніорів. Вихованець секції “Таеквон-до” ЦТДЮ Антон Драгуш у складі збірної команди Херсону посів ІІІ місце у своїй ваговій категорії (до 40 кг) і завоював бронзову медаль. У списку нагород 12-річного спортсмена більше десяти нагород на змаганнях обласного рівня, зате це - перша вагома нагорода такого гатунку. Першого квітня міський голова Херсона Володимир Сальдо в урочистій обстановці нагороджуватиме переможців подарунками.

Вітаємо нашого юного теквондиста із заслуженою нагородою, бажаємо міцного здоров’я і подальших перемог!

Олена Будко,

методист ЦТДЮ.